Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

Отак з брехнею у зубах добралися вони до Чернівців.

— Я тут знаю одного панка, — заговорив Микита. — Він дере з людей шкуру, як липову кору. Треба його провчити. Будеш стояти під вікном, а я зайду до його покою.

Підійшли до будинку. Слуги не було, панисько сидів у світлиці сам. Почувши кроки, крикнув:

— Це ти, Йване?

— Я, паночку.

— Вже час мені розповідати казку. — Пан дуже любив, коли йому перед сном слуга щось розказував.

— Якої вам, паночку?

— Та якої знаєш.

Микита тихенько отворив вікно, зробив знак Дорофтеєві й почав оповідати:

— Дорогою на ярмарок здибалися Микита з Дорофтеєм. Вони один одного добре обдурили, а потім… потім…

— Та що було потім? — не терпілося цікавому панові.

— …потім вони пішли до Чернівців обдурювати дідичів. Микита зайшов до покою одного паниська, зняв дзеркало зі стіни і передав його через вікно Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, бо то дорога річ, я ще щось пошукаю». Витягнув з-під ліжка куферок із скарбами і теж передав: «На, тримай, я ще тут подивлюся…» Ви, паночку, часом, не забули замкнути касу з грішми?

— Та подивися, Йване. Ключ у шухлядці маленького столика.

— Так, пане, й Микита взяв собі ключа, відімкнув панську касу, вибрав скриньку з грішми і передає її Дорофтеєві: «На, — каже, — тримай добре, я ще щось виманю від пана…»

— Погана казка, Йване, — мовив дідич. — Ліпшої не знаєш?

— Ні, не знаю…

— Тоді йди спати.

І Микита вийшов. Він допоміг понести з двора панські дорогоцінності. Потім побратими сіли собі під деревом і почали ділитися. Все розділили порівну, та залишилася ще бритва. Микита каже:

— Це мені належиться…

— Мені! — затявся Дорофтей.

— Коли ти так говориш, то ходім до пана. Най він нас розсудить.

— Ти що, здурів? Він нас постріляє!

— Най робить, що хоче, я мушу дійти правди: кому належить бритва? — відказав Микита. — Коли ти боїшся, то станеш під вікном і послухаєш, що відповість дідич.

Вернулися до панського будинку. Микита увійшов.

— Хто там? Це ти, Йване?

— Я, паночку.

— Що хочеш?

— Та хочу вже закінчити казку. Ото ті два брехуни, Микита й Дорофтей, взяли собі добра у пана. Потім сіли й діляться, та як дійшли до золотої бритви, ледве не побилися. Микита сказав, що то його бритва, а Дорофтей і чути не хоче. Як за справедливістю — хто з них має взяти тоту бритву, паночку?

— А хто вліз до покою?

— Та Микита, паночку. Дорофтей був під вікном.

— Тоді бритва належить Микиті, бо він є сміливіший.

— Мудро ви сказали. Тепер і я так думаю…

Дорофтей і Микита забрали все украдене й пішли з Чернівців. Дійшли до роздоріжжя.

— Через рік прийдеш на той самий ярмарок. Щось придумаємо знову, — порадив Микита.

— Добре, прийду, — дав згоду Дорофтей.

І вони розійшлися.

А через рік здибалися на ярмарку. Зайшли до корчми, пригостилися. Відтак пішли дорогою. Їх наздогнав піп, що їхав з міста бричкою.

— Куди, ґазди?

— Та йдемо десь роботи шукати, — відказав Микита.

— А ви б не найнялися двоє мою корову обходити? Один буде гнати її в поле, а другий тим часом — з хліва вичищати.

Дорофтей потер долоні:

— Добре!

Микита й Дорофтей побігли за бричкою. Доки добігли, то язики вивалили.

Стали вони до попа на службу. Вранці панотець дав їм на сніданок сухого коржа й послав Дорофтея корову пасти. Микита взяв тачку, пішов до хліва. А там стільки бруду, що треба цілий місяць увихатися. Слуга наклав повну тачку гною і вивіз надвір. На брамі піп його чвахнув палицею по плечах, а як вернувся — фраснув по лиці, аж свічки засвітилися Микиті в очах. І так цілий день. Наймит уже опух від полишників.

Дорофтеєві не ліпше. Корова одразу задерла хвоста й розбрикалася по людському полю. Весь день бігав за нею. Люди йому за шкоду порахували ребра. Увечері, коли пригнав корову, Микита спитав:

— Як було в полі, Дорофтею?

— Добре, шкодую тільки, що не взяв ослона, аби мав на чім спати. А тобі як поводилося?

— Як у Бога за пазухою, — відповів Микита. — Піп увесь час стояв коло мене з пляшкою горілки, а попадя — з решетом, повним булок. Як викочу тачку із стодоли, то панотець порцію горілки всипле мені в рот, а як вернуся — добродійка подає булку в зуби. Жаль, що не мав торби на ті булки. Завтра, Дорофтею, не забудь повісити торбу на плече.

— А ти — взяти ослона…

Уранці Микита взяв ослін на плечі та й погнав корову, а Дорофтей повісив собі торбу і взявся за тачку. На брамі піп чвахнув його палицею по плечах, що той аж похитнувся, а як вернувся — фраснув у лице.

«Ото моцна горілка!» — подумав Дорофтей.

Ще раз вийшов піп — фраснув по лиці! Аж свічки засвітилися перед очима Дорофтея.

«Ото смачні булочки!» — подумав собі наймит.

А Микита бігав з ослоном за коровою. Люди його зловили й порахували йому ребра. Увечері він пригнав корову, кинув ослін під стайню і каже побратимові:

— Недобре виходить. Ми обдурюємо один одного, а піп хоче нас замордувати. Треба тікати, доки живі.

— Ну, тоді тікаймо. В коморі під каменем піп має пивницю, а в ній — золото. Заберім його — і то буде плата за палиці й полишники.

Вночі вони підважили камінь, і Дорофтей спустився в пивницю. Набрав півмішка грошей і сам заліз у міх.

— Тягни, Микито, золото! — гукнув.

Микита міх — за гичку і навтікача, аби його Дорофтей не наздогнав. Так біг, що заблудився. Поклав ношу на землю і пішов шукати дорогу. А Дорофтей тим часом виліз, схопив мішок — і в протилежний бік.

Микита повернувся, а міха нема.

Іде, сумний, полем і підкидає ланцюгом, що залишився у кишені від попівської корови.

А Дорофтей теж блукав по полю. Він подумав, що близько пасеться заплутаний кінь — ланцюгом видзвонює. Було б добре поїхати верхи. Дорофтей підкрався у темряві до тіні, що рухалася:

— На, на, на!.. — і кинувся вперед, до коня, та зловив побратима.

Отак здибалися знову. І Микита каже:

— Давай, Дорофтею, поділимося грішми й розійдемося чесно.

— Най буде… — пристав той.

Коли зійшов місяць, посідали на траву і розділили золото. Залишився тільки один крейцер. Зійшлися на тому, що Микита буде користуватися ним рік, а потому віддасть Дорофтеєві.