Читати книгу - "Коли ти поруч"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я ні на кого не ображаюся. Я почекаю.
– Дашо, я тут бачила назву на вашій лікарні. Там табличка висить з незрозумілим написом «хоспіс». Це так називається відділення для хворих на СНІД?
– Ти все правильно зрозуміла, мамо, – відповіла Даринка і міцніше обійняла матір.
Розділ 44
Відрадою в житті Даринки, як і раніше, залишалися літературні вечори. Здавалося, потік поетичних рядків, який лився з неї, був невичерпний. Тепер вона готувала тематичні вечори подовгу, ретельно риючись у книжках і своїх зошитах. Головне, треба було виключити зі збірок теми про неминучість смерті. Правда, один раз Даша потрапила, на її думку, в незручне становище. Того дня до неї в палату зайшла Маргарита Іллівна і застала Дашу за читанням.
– Я тобі ще поетичні збірки познаходили у нашій бібліотеці, – сказала жінка і поклала на тумбочку стос грубих книжок і зовсім тоненьких брошур. – Переглянь, може, що цікавеньке попадеться.
Маргарита Іллівна присіла на стілець. Вона зауважила, що після відвідин матері у дівчини часто були перепади настрою, як погода в березневі дні. То вона відчувала себе щасливою, то впадала в задуму і в смуток. Сьогодні у неї були сумні очі, й Маргарита Іллівна пішла до бібліотеки хоспісу і там власноруч нарила чималенько книг з віршами, бажаючи цим відвернути дівчину від сумних думок.
– Спасибі вам, – невесело посміхнулася Даша, вичавивши посмішку пристойності.
– Усе читаєш?
– Добираю потрібне. Сортуючи матеріал, доводиться все перечитувати. Те, що не повинні чути інші, я пропускаю через свою душу, наче крізь сито. Збігає чиста вода, лягає цілющим бальзамом на хворі душі людей, а мені у ситі залишаються камені, які боляче тиснуть на груди.
– Поділися цим болем зі мною – тобі стане легше.
– Ви так гадаєте?
– Я знаю, Дашо. Я прожила більше, ніж ти, і в мене багатший життєвий досвід. Почитай мені.
– Думаю, що цей біль треба залишити мені.
– Читай, Дашо, я готова слухати.
– Тоді не перебивайте мене і слухайте до кінця, – чи то сказала, чи то попросила Даша і почала читати з книжки, яку тримала прямо перед собою:
…А літа – як водограй:
Їм не зупиниться.
Вихлюпнулась через край
Літ моїх криниця.
– Дашо! Припини! – перервала її читання Маргарита Іллівна.
– Ні вже! Ви хотіли почути мій біль – слухайте до кінця, будьте мужні, – спокійно, але з дещо істеричною ноткою в голосі сказала дівчина і читала далі.
– Ну, навіщо ти так, Дашо?!
– Це не я, а Галина Сіра.
По краплині розіп’ють
Соловейки воду —
І на чистім дні знайдуть
Молодість та вроду.[9]
– Все! Дякуємо за увагу.
Даша з гіркою, іронічною посмішкою зробила кілька слабких, уривчастих оплесків.
– Даремно ти так, – тихо мовила Маргарита Іллівна і повільно підвелася, давши зрозуміти, що йде.
Даша опам’яталася. Їй стало ніяково і соромно за те, що думала тільки про себе, забувши, що Маргарита Іллівна теж тяжко хвора.
– Стривайте! – сказала Даринка. – Не йдіть, прошу вас.
Жінка зупинилася.
– Даруйте мені, будь ласка. Я дурна! Я несосвітенна дурепа, – сказала Даша, жалкуючи про зроблене.
– Не дай жорстокості пробратися в свою душу, – тихо, майже пошепки, як якесь заклинання, вимовила Маргарита Іллівна і додала: – Навіть зараз.
…Увечері чергові медсестри допомогли Даринці сісти в інвалідний візок і вивезла її у коридор, де всі вже чекали дівчину, щоб почитала їм вірші. Цього дня її згасаючий голос звучав тихіше, ніж колись, але оптимістичні нотки робили його ще чистішим, більш ніжним:
Іноді хочеться небувалого,
Іноді хочеться неможливого —
Щастя, як день у маю, тривалого
Кохання, як сад у цвіту, щасливого…
Даринка не робила зупинок, не оголошувала авторів. Один вірш зливався з іншим, утворюючи суцільну довгу пісню, і лився найчистішим звуком, пестячи слух змучених людей:
Коли тобі я вірю – цілий світ
Готова я леліять і голубить.
Здається, я збираюся в політ,
Коли ти шепчеш: «Будем разом, люба»…[10]
Голос дівчини лився по коридору, заглядав у найвіддаленіші палати, немов ніжна музика. І життя оточуючих її людей хоч на маленьку мить здавалось яскравішим і радіснішим…
Розділ 45
Тихою, щемливою, заспокійливою радістю наповнювалася душа Даші, коли вона писала листа Сергію та отримувала від нього відповіді. Він став їй вірним другом, якому можна довірити найпотаємніше. Вона, як і раніше, писала йому про все, але ні слова про свою хворобу. Сергій запропонував Даші написати про все своє життя, починаючи від усвідомленого сприйняття цього світу. І Даша писала. Спочатку про ранні спогади з дитинства, про брата Олександра, про подружку Свєтку, про маму і тата. Сергій, своєю чергою, розповідав їй про власне життя. Разом вони прожили дитинство, шкільні роки, першу закоханість, навчання, початок самостійного життя. Потім Даринка в своїх оповіданнях дійшла до моменту, коли вони з Льошкою поверталися від його батьків. Коли Даша підійшла до цього періоду своєї біографії, їй стало важко писати. Вона знову і знову подумки переживала ті хвилини душевного тріумфу, коли її всю розпирало від радості, коли світ здавався таким прекрасним, а майбутнє – втішним та безхмарним, якби… Якби не те фатальне перехрестя.
«У той день був жахливий туман, – набравшись духу, написала Даринка. – Було схоже, що хмари впали на землю, немов попереджаючи водіїв бути пильнішими та уважнішими на дорозі. Напевно, хтось цього дня збирався в дорогу, але через густий туману відклав свою поїздку. Йому на роду було написано уникнути небезпеки, а хтось інший не звернув ані найменшої уваги на пересторогу матінки-природи, покинувши поріг рідної домівки, щоб не повернутися назад уже ніколи або докорінно змінити все в житті, як я, наприклад. Але те, що це був фатальний день не тільки для мене, я тепер знаю точно».
Сергій: «Дашо, люба Даринко, як мені близькі і зрозумілі твої слова! Чи можеш ти собі уявити, що того дня, коли ми виїхали з Віталіною з Дніпропетровська з наміром відпочити в Карпатах, теж був страшний туман. Я багато років за кермом і знав, що в такий день небезпечно на шляхах, але вирішив, що туман зі сходом сонця розвіється».
Сергій замислився, випростався і сперся на спинку шкіряного обертового крісла. Після тієї аварії він, діставши травму хребта, не залишився інвалідом завдяки якійсь дівчині-медсестрі. Але й досі великі навантаження іноді нагадували ниючим болем про той нещасливий день. Зараз він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти поруч», після закриття браузера.