Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

Йдучи повз це святе місце, я подумав, що саме зараз залюбки б пожертвував роком життя за нову тростину.

Міст ще не був переповнений туристами, над ним ще висів легкий флер вранішнього туману, і я вирішив, що пару хвилин сорому варті однієї важливої деталі для мого вірного супутника життя.

Озираючись, чи не спостерігає за мною Карл, я підійшов до парапету і, роблячи вигляд, що це випадковий жест, поклав долоню на мідний хрест…

На диво, він вже встиг прогрітися. Що тепер? Треба просити. Але якими словами говорять до святих?

Я сказав так: «Слухай, старий, мені конче потрібна тростина! Дай мені можливість і час знайти її!» Потім я сказав «амінь» і поглянув на Непомуцького, що стояв на протилежному боці парапету в вінку, складеному з п’яти гострих зірок, і підморгнув йому: «Ок?»

Але той у своєму екстатичному пориві не звернув на мене жодної уваги.

Проте за контрактом, котрий привіз Атанас Тодоров, у мене, на щастя, виявився цілий тиждень вільного часу.

Тобто я міг спокійно відіграти два останніх концерти з Петровичем і Барсом, ще й влаштувати їм гідну «відхідну», а потім змотатися на рідну землю і спокійнісінько дістати там очеретяного язика, без якого мій металевий товариш був лише купкою залізяччя.

Розділ другий. Тростина

1

«…Він був чи не єдиним білим тенор-саксофоністом, котрий грав на рівні з чорними. А переграти чорних — то треба бути в джазі напівбогом!

Його називали «містер Звук» — Стен Гетц.

Стенлі Гаєцький, український єврей… А знаєш, все, що пов’язане з цим національним коктейлем, навіть якщо він замішаний батьками, а ти ніколи не бачив батьківщини — отруєно такими мелодіями, що… мама-дорога! Немає нічого щемливішого за народні мелодії. Почуєш — і сам виймеш з себе душу! І вже вона — не твоя, а відлітає за кожною нотою, а тіло — то таке, тлін, тлін… …У кінці п’ятдесятих я мав одну, так би мовити, платівку — тоді їх робили на рентгенівських знімках, тобто — на чиїхось легенях! — Бена Уебстера з оркестром Еллінгтона.

Дід тоді вже помер, а батько, за словами матусі, був геть божевільним, адже лагодив духові інструменти — справа неприбуткова. Та ще мене вчив грати спочатку на сопілці, потім продали корову — купив мені саксофон.

Уявити лише: якщо у нас комусь музичний інструмент купували, то лише акордеон, щоб можна було на вечірках грати.

А про сакс навіть і не чули. Сурма — вона і в Африці сурма…

Все те від діда пішло. Те божевілля. Він моряком, ще до Жовтневого перевороту, ходив з Одеси аж до самої Америки. Лишитися там хотів, але ностальгія замучила, та й бабцю тут мусив ще від першого чоловіка відбити, тому повернувся. Та не сам, а з таким дивним футляром, а в ньому — така собі зігнута сурма на червоному оксамиті.

Тоді ще творіння Адольфа Сакса у нас не знали.

Грав він таємно. Оскільки не було партитур — говорив сам, як Бог на душу клав. Забирався в клуню і з пацюками музикою розмовляв. Грав доти, доки в табори не заграв.

А той сакс йому теж до діла пришили як буржуазний пережиток.

Але я не про це…

Я той сакс як вперше побачив — він вже, як консервна бляшанка, виглядав, адже дід його якимось дивом зберіг до кінця життя, — затрусився увесь. Перевернулося щось в мені, та так, що досі на ноги не встало. Добре, що й тато таким самим був. Зрозумів…

Отже, ми з ним тоді слухали платівку на чиїхось ребрах разом. І ось там — де зараз літня кухня — я тоді й відрубав собі фалангу на пальці! Якесь запаморочення найшло! Може, дійсно, були в нашому роду за чоловічою лінією якісь божевільні гени. Слухаю — і розумію, що мені так ніколи не зіграти! І така туга найшла, хоч вішайся чи — до очерету головою. Дихати не можна! Такий біль ось тут, посередині грудей, що негайно треба було його чимось перебити. Ось я, дурень малий, за сокиру — і хрясь!

Але, знаєш — не шкодую! От хрест, не шкодую! Не віриш? Віриш. А знаєш, чому так вчинив? Це я в собі назавжди заздрість відрубав! Якби не відрубав — на стіни зараз би ліз, пхався в музиканти. А оскільки мені малого нічого не треба, а до великого було, як до Києва рачки — загинув би, в чарці б втопився. Знаєш, це треба одразу зрозуміти — в чому твій шлях. Певно, та фаланга була, як… жертвоприношення. Адже дав мені Господь просвітлення і путь вказав.

Тепер чи не півсвіту найвідоміших музикантів говорять моїми язиками! Хіба це не варте якогось там пальця?!

Сидимо тут, мов звірі, пучки у мене, бач, які — чорні.

А там, за океаном чи ще далі — говорять твої діти твоєю мовою.

Хоч неабияка то справа — тростину виточити. Кожен може. Нібито. А от їдуть по неї сюди, до мене. Бо знаю секрет ручної обробки. Тобі передам. Бо відходжу. Чуєш, відходити буду скоро…»

«…Кажуть звідусіль, що зараз світ духовно збіднів, от, мовляв, сімдесят відсотків у нашій країні книжок взагалі не читають. Сам чув з телевізора. Бідкаються, що є ті сімдесят відсотків невігласів, немов на них увесь світ тримається. Судять-рядять, як привчити людей до прекрасного, до розуму, до мистецтва. А я так думаю. От розлилася по землі велика темна калюжа і її темнота — стовідсоткова. Але в ночі відбивається в ній місяць. І це золоте світло займає тридцять відсотків від обсягу тієї калюжі. І, отже, виявляється, що не вся вона темна!

Так із тою людською темнотою: була вона і завжди буде. Тільки ті люди самі зробили свій вибір. Не варто на них орієнтуватись. Вони й не читають. Але не тільки це. Вони і музики не розуміють, і живопису, і гарного кіно. І важливі для митця не вони, а ті світлі, для кого працюємо, душу рвемо. Знай це…»

Сім років проминуло з того часу, як помер пан Теодор. Але щоразу, як беруся до його альтового саксофона (у нього був альтовий!) — це як розмова. Така, як зараз. І не тільки з паном Теодором!

Сігурд Рашер… Койлмен Хоукінс… Лестер Янг… Бен Уебстер…

Як