Читати книгу - "Зло не має влади"

коло й повернув до замку. Ті з мерців, що могли пересуватися, потроху відступали вниз, на вихідні позиції, до печери. На трьох лапах повз величезний здохлий павук. Гублячи жмути шерсті, пленталися гірські чудовиська. Принц-деспот, трохи пом’ятий, але в цілому непогано збережений, вигукував якісь команди. Я шукала поглядом Лісового Воїна — й не могла знайти, та й надто вже страшно було дивитися на військо Максиміліана, вціліле в першій битві…

Сходило сонце чи сідало? Скільки часу минуло, ранок це чи вечір? Я раптом відчула, що зараз упаду. Дотягти б до безпечного місця, подалі від мерців і від Сарани…

Дракон знижувався біля самих воріт замку. Здаля він раптом нагадав мені ганчір’яну іграшку, що її шила, тримаючи на колінах, нещаслива Една. Величезна пом’ята іграшка з рогатою головою-черепом, чорна постать на гострому хребті…

Я зрозуміла, що наздоганяю їх. Переслідую і не думаю відставати. Вітер бив мені в обличчя, очі сльозилися, щоки пашіли; я витяглася, взяла посох напереваги. Навкруги хмарами висіла курява, усе було, мов у тумані.

Де Гарольд?

Чекає він на мене біля замку некроманта — чи повернувся до своїх?

Дракон пішов на зниження. Чорний плащ розвівався за спиною Максиміліана. Він мав дурість повернутися до мене спиною…

Убивати ззаду — звичка некроманта. Але що ж мені робити?! Зараз — або ніколи!

Волі в мене вистачило. Але руки здригнулися.

Ударом блискавки некроманта скинуло зі спини дракона. Лапи чудовиська вже торкнулися землі; той, хто раніше був Максиміліаном, перекинувся через голову з висоти метрів чотирьох — і відразу ж став на ноги. Я прицілилася ще раз, але вдарити не встигла: некромант поворухнув своїми моторошними пальцями, й посох вирвався в мене з рук, вислизнув, ніби натертий олією.

Долоні, які ледь зажили після Зшивача, спалахнули. Посох злетів, перевернувся й ударився об камінь далеко, біля самого хвоста в дракона. Я позадкувала: Максиміліан став вищий на зріст. Він був, напевно, вищий за два метри, сорочка тріснула в нього на грудях, і поверх чорного лахміття висіла монетка на ланцюжку.

Його пальці поворухнулися знову.

Я підстрибнула, здійнялася свічкою в небо. Перекинулась через голову — це вийшло випадково, захопило дух і голова знову запаморочилася.

Мій посох валявся серед каміння; драконів хвіст ляснув зовсім поряд, здійнялася хмара куряви. Нічого не помічаючи, дивлячись тільки на посох, я рвонула тепер униз — ніби стрибаючи з вишки «солдатиком».

Чорний чобіт Максиміліана наступив на мій посох біля самого навершя. Некромант дивився на мене; я побачила — згори вниз — страшні руки й чорні очі, що дивилися на мене крізь скорчені пальці.

Я перекинулася знову. Відлетіла вбік, приземлилася за десять кроків — дуже жорстко, не втрималась на ногах і гримнулася рачки. Зшивач ударив мене по ногах. Зшивач! У мене є ще зброя!

Некромант повернув до мене нове моторошне обличчя, з’єднав кінчики непомірно довгих пальців — так, що його зчеплені руки нагадували людський мозок. Очі блищали, ніби некроманта морозило. На руках, на шиї дедалі виразніше проступали жовто-коричневі плями. Він і далі змінювався, страшнішав — хоча, здавалося б, куди більше?

Дивлячись у його чорні блискучі очі, я потягла з петлі на поясі свою останню зброю — Зшивач.

— Ти нікого більше не зрадиш, некроманте.

Він болісно ковтнув. Сіпнулися жили на його шиї. Я ніяк не могла зрозуміти, з яким виразом він на мене дивився: з подивом, чи що?

— Я вб’ю тебе, покидьку. Зраднику, сволото, гаде, мерзотнику!

Я кричала на нього, бо нічого іншого не лишалося. Зшивач не квапився мені допомагати. Я чекала, що все трапиться, як із Гарольдом — Зшивач почне шити, з’єднувати виворітні нитки, й у ході цього шиття я зможу поборотися з некромантом — на рівних. Але Зшивач залишався байдужим — просто мечем у моїх невправних руках. Що ж, підійти й наштрикнути Максиміліана, наче на рожен?

Він не рухався. Збоку здавалося, що він беззбройний: тільки руки, ці моторошні ручиська, на які не можна дивитися, не здригаючись. Погляд його перемістився мені за спину. Я озирнулася…

І присіла, бо коліна підігнулись. Військо Максиміліана, пошарпане в битві, стояло за сто кроків у мене за спиною — пліч-о-пліч. На чолі з принцом-деспотом.

Долоня, що стискала Зшивач, зробилася такою липкою, що якби Максиміліан захотів вирвати в мене й меч — впорався б за хвилину. Але він не боявся Зшивача — його пальці ворушились, і різношерсте військо, зібране з усіх околишніх могил, погойдувалося в єдиному ритмі — наче в трансі.

— За них ти теж відповіси, — сказала я, не впізнаючи свого голосу. — За те, що ти з ними зробив!

Він мовчав. Він глибоко зосередився на своєму чаклунстві; за кілька хвилин Сарана, захоплена панікою, загине від рук своїх же побратимів, з’являться свіжі, не зачеплені страхом полки кочівників, і некромант поведе своє військо в нову атаку…

Військо мертвих за моєю спиною потроху наближалося. Зі схилу чулося ревіння Сарани, гуркіт каміння, тупотіння стоногів; слід було підвестися й подивитись, що там діється, але підошви немов прилипли до каменю. Максиміліан стояв, притискаючи до землі мій посох, мов поваленого ворога.

— Віддай монету!

Він ледь помітно похитав головою.

— Я тебе наскрізь проштрикну, гаде!

Він знову мотнув головою. Чорні губи ворушилися. Рот мав такий вигляд, ніби його зшили сировими нитками — а потім розпороли шов.

Дракон знову ляснув хвостом. Повернув рогату голову; величезна сумна морда виявилася зовсім близько. Від нього тхнуло, але не падлом: це був запах охололого попелища.

Я скерувала вістря Зшивача Максиміліанові межи очі.

— Ти нічого не зробиш мені, — прошелестів він. Я насилу могла розчути його через гуркіт далекого бою: голос був як шелест луски по бетону. Жили на худій шиї смикалися, коли він говорив, і здригався золотий ланцюжок; монетка із замкнутим ім’ям стрибала в нього на грудях. Я ніколи не бачила, щоб у когось так билося серце.

— Віддай монету.

— Пізно! Уже… все… я переступив межу. Я…

Він замовк, важко дихаючи. До моєї потилиці доторкнувся крижаний вітер — військо мертвих підступало до свого владаря, й до мене заразом. Невже некромант зібрав усе своє військо, щоб розправитися з одним дівчиськом?!

Ліва рука моя намацала те місце на холоші, де раніше було приколено залізний череп. Я віддала його Гарольдові! Й забула взяти назад!

Зшивач не бажав працювати. Вдавав із себе звичайний шматок криці, й вага в нього не змінювалася. Можливо, нитка вислизнула з вушка голки?!

Максиміліан не рухався. Його очі здавалися скляними, безтямними. Спливло кілька довгих секунд, перш ніж я зрозуміла: це жах. Максиміліан заціпенів, втратив розум від невимовного страху.

— Максе?!

Він подивився на свої руки, начебто вперше їх бачив.