Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Незважаючи на пізню годину, навколо нас уже зібралося чимало люду. Хто питав, що трапилося, хто вже допетрав самотужки. Але щойно я вимовив це старе саксонське прокляття, всі враз затихли.

Я бачив, як заходили жовна на щоках Едгара. Але він стримався.

— Ніколи, навіть на сповіді, я не зізнаюся, що втримало зараз мою руку, Хорсо. Це справа давня. Це зв’язок між нами, який я кляну, але змушений терпіти. А щодо твоїх прав на Гіту… Тільки її слово вирішить, кого з нас вона вибере. І як ти… Як усі ви зрозуміли, вона вже зробила свій вибір. Я не неволив її. За власним бажанням і з доброї волі вона надала перевагу мені, а не тобі, Хорсо з Фелінга.

— Я б не знеславлював її, — прохрипів я, принижений його словами про вибір самої Гіти. — Я б зробив її своєю господинею.

— Так, у домі, де вже є три господині. Датські дружини — чи не так? Чи хотіла леді Гіта жити серед них?

— Датська дружина — це наш давній шанований звичай у Денло. Ніхто не має права дорікати чоловікові, який бере в дім жінку за старим законом батьків. А з леді Гітою я був готовий навіть повінчатися. Проте тепер… Тепер мені не потрібна збезчещена тобою дівка.

Я навіть плюнув у бік зачинених дверей. Зараз я ненавидів цього розпусника. Ненавидів за перевагу, надану Едгару, а не мені. І я вже постараюся, щоб про її ганьбу дізнався весь Норфолк.

З люттю ввігнав сокиру за якийсь дюйм від голови шерифа, повернувся та пішов геть, розштовхуючи цікавих. Унизу я звелів принести елю й підняв чашу за погану славу останньої з роду великого Херварда.

Стоячи біля поруччя галереї Едгар спостерігав за тим, як я п’ю.

— Ти згадав старий закон, Хорсо. Що ж, хай я і заручений із нормандкою, але відтепер за старим датським законом леді Гіта стане моєю дружиною. І хай ніхто не сміє дорікнути мені, що я зневажив ту, яку обрав за велінням серця. Всі чули, що я сказав!

Він повернувся й увійшов до покою. До неї. Гепнув дверима.

Люди довкола перемовлялися. Поступово почали розходитися. Старий закон про датську дружину — вони це відразу сприйняли. Інколи в Денло датські дружини мали більше влади й шани, ніж вінчані дружини. І я вчинив дурницю, бо сам підказав Едгару цей вихід. Але таки було щось, і воно обіцяло мені розраду. Там, за морем, жила інша. Донька короля. І Едгар був пов’язаний із нею нерозривно.

— Дияволове сім’я! — буркнув я, посміхаючись. — Подивимося, що на все це скаже Бертрада Нормандська.

Травень 1132 року

Цього дня ми, послушки з обителі Святої Хільди, зранку працювали на грядках, прополюючи капусту і висаджуючи розсаду салату. Тому не диво, що мої сандалі, пелена й руки — все було в землі. Але коли мені повідомили про бажання ігумені бачити мене, я насамперед опорядилася. Ігуменя Бріджит не зносила нечупар.

— Ви кликали, матінко?

Ігуменя сиділа за пюпітром, перебираючи якісь сувої. Вона не підняла на мене очей і ні на мить не перервала свого заняття.

Мабуть, я здогадувалася, навіщо знадобилася їй. Напередодні обитель відвідав наш патрон, преподобний Ансельм із Бері-Сент-Едмунса. Він давно не заглядав, і ми знали, що це пов’язано з його ворожнечею із шерифом Норфолка й судовим розглядом, який коштував абатові неабиякого клопоту. Але вчора він прибув у монастир святої Хільди, висповідав нас і сам відслужив месу в нашій церкві. Про отця Ансельма ходило чимало прикрих чуток — мовляв, і жадібний він, і жорстокий, і, по суті, спровокував заколот у фенах цієї зими, але я завжди бачила в ньому тільки духовного пастиря, а людські слабкості — хай із ними розбирається Всевишній.

— Підійди-но сюди, Отиліє, — зробила знак матінка Бріджит. — Це документ, у якому я не можу цілком розібратися. Преподобний абат Ансельм віддав нам у користування ліс на південь від обителі. Але ми будемо зобов’язані стежити за дорогою через ліс, і я не розумію, скільки мороки завдасть це сестрам і чи має сенс прийняти дарунок, а чи ліпше відмовитися.

На жаль, матінка Бріджит нітрохи не розумілася на справах. Проте непогано знала Ансельма й розуміла, що він ніколи не робить безкорисливих благодіянь.

Я схилилася над пюпітром, вивчаючи записи. Раніше в таких питаннях ігуменя завжди радилася з Гітою, проте після її втечі цей обов’язок перейшов до мене.

— Звісно, обителі вигідно отримати право збирати в лісі хмиз і ягоди, — почала я. — Але в цьому документі нічого не сказано про те, чим ми розплачуватимемося з працівниками, які стежитимуть за розчищенням дороги. Якщо це ляже на нашу обитель, то в нас можуть виникну ти труднощі. Бачите, матінко, в грамоті чітко зазначено, що абатство Бері-Сент має право випасу в лісі своїх свиней. А свині якраз здатні перетворити дорогу на болото. Отже, клопоту в нас із нею буде чимало. Зважаючи на це, я мала б сміливість порадити не підписувати цього документу, поки настоятель Ансельм не дасть згоди на те, щоби платня за стан дороги таки була за абатством.

Я підняла очі від поцяткованого нормандськими літерами сувою і зніяковіла, вловивши у погляді ігумені несподівану іронію.

— Бач, як ти це відразу визначила. Я б і не додумалася. А ти… Всі кажуть, Отилія Хантлей мало не свята. Але в тебе такий тверезий погляд на земні справи, що до небес тобі ще далеко.

Я не знала, що відповісти. Вона просила про допомогу, і я постаралася їй догодити. А отримала докір.

— Це Гіта Вейк навчила тебе так розбиратися в справах? — несподівано запитала ігуменя.