Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Усередині в мене все стислося, як стискалося щоразу, коли при мені згадували ім’я моєї нещасної подруги. На мені лежала чимала частка провини за те, що Гіта втекла з монастиря, долучилася до бунтівників, і лише втручання шерифа Едгара поклало край безладу. Відтоді ми нічого не знали про Гіту, а я досі мучилася усвідомленням, що коли б проявила тоді волю, не дозволила їй піти, вона б, як і раніше, жила з нами.

Мені не вдалося затамувати мимовільне зітхання. Я сумувала за Гітою, мені бракувало її, туга за нею була навіть відчутнішою за ті покарання й докори, що посипалися на мене після її зникнення. І хоча я знала, що зараз ігуменя Бріджит знову почне дорікати мені, в глибині душі сподівалася, що вона скаже хоча б щось про Гіту. Я так хотіла отримати звісточку про неї.

Проте ігуменя заговорила зі мною м’яко. Сказала, як нам не вистачає Гіти, яка вона була чудова помічниця, яка добра християнка. Чути таке було приємно, особливо якщо врахувати, що після втечі Гіти про неї згадували, як про чорну вівцю.

— Бідолашна дівчина! — засмучено казала ігуменя. — Такі здібності, таке майбутнє на неї чекало. Ми всі повинні молитися за неї. Бо молитви наші необхідні їй, як ніколи.

— Вам щось відомо про неї, матінко?

Ігуменя відкинулася на спинку крісла, вочевидь ігноруючи моє запитання, склала руки й заплющила очі, ніби занурилась у молитву. І я, наслідуючи її, почала читати «Ave». Але зосередитися не могла, здавалося, ігуменя крадькома спостерігає за мною. Нарешті вона заговорила.

— Невдовзі, в день Всевишнього свята Трійці ти, дитино моя, приймеш постриг, вступиш до сонму наречених Христових і назавжди розірвеш зв’язки зі світом. Але поки ти не прийняла чернечого сану, тобі слід поїхати в маєток Хантлей, аби побачити рідних.

— Ні! Я зовсім не бажаю зустрічатися з ними.

— Як же так, дитино моя? Хіба ти не хочеш попрощатися з матінкою, братами, вітчимом?

Я тільки замотала головою. Як вона може? Чому завела цю розмову?

Вона не пояснювала. Обмежилася запевненнями, що я зроблю добру справу, відвідавши рідних, а заразом дорогою виконаю якесь її доручення. Важливе доручення, уточнила вона з притиском. Але тоді я не надала цьому значення. Я могла тоді думати тільки про майбутню зустріч із родиною Хантлей. Або де Ласі. Бо моя матінка після другого заміжжя носила це прізвище.

Під час вечірньої трапези було оголошено, що я поїду на декілька днів, щоб побачитися з ріднею перед прийняттям чернецтва. Цілком прийнятне пояснення. Адже більшість черниць або послушок, навіть живучи в обителі, підтримувала зв’язки з сім’ями, їм дозволялося приймати відвідувачів, інколи вони відсилали додому кошики з гостинцями, а коли кошики поверталися, в них теж були подарунки, іноді навіть записочки зі звістками про життя мирське. Я ж ніколи не підтримувала зв’язку з родиною. Моєю родиною стали сестри зі Святої Хільди, я полюбила монастир, свої моління, уроки, хвилюючі співи, полюбила черниць із їхніми безневинними небилицями та плітками. Я не бажала для себе іншої долі. Тієї ночі спомини так і ринули на мене. Мій батько помер, коли мені майже виповнилося дев’ять. У мене було два молодші брати, три- і дворічний, а моя матінка була ще надто молода, щоб довго тужити за чоловіком. Отже, ледь минув час жалоби, як у нашому маєтку Хантлей почали раз по раз з’являтися гості, здебільшого молоді чоловіки. У їхній присутності мати ставала навдивовижу жвавою і веселою. Нами, дітьми, вона взагалі перестала займатися, і я інколи чула розмови челяді, мовляв, не довго леді Хантлей носитиме вдовине запинало.

Невдовзі в Хантлей з’явився дужий молодий лицар сер Нортберт де Ласі. Він був безземельним лицарем, галасливим і, як казали, вродливим. Мені ж він здавався величезним, я лякалася його гучного сміху, владних манер і не розуміла, чому це матінка так щасливо хихотить, коли він притискає її до себе. Незабаром стало зрозуміло, що леді Хантлей вирізняє його з-поміж залицяльників, і не минуло й двох місяців з часу його появи, як матінка повінчалася з ним і стала називатися леді де Ласі.

Спочатку її шлюб ніяк не позначався на житті дітей. Як і раніше, матінка нас майже не помічала, ми перебували під опікою домашніх рабів, і я лише ніяковіла, коли сер де Ласі напівголий розгулював по будинку, боялася його величезного волохатого тіла, брутальних жартів. Але моя мати втратила розум від сера Нортберта, і навіть якщо він здіймав на неї руку, швидко пробачала йому й ходила знову весела та щаслива.

Коли мені виповнилося десять, мати поїхала провідати когось із рідні. Я не пам’ятаю, коли сер де Ласі почав виявляти до мене інтерес. У спогадах залишився тільки страх перед ним, бажання сховатися, уникнути його жорстких пальців, мокрих губів, сором, коли він намагався залізти мені під пелену. Я почувалася безпорадною перед ним, особливо, коли він знаходив мене в якомусь укритті, мацав, повторюючи, яка в нього гарненька з’явилася донечка. Я не пригадую, щоб мій рідний батько поводився зі мною так дивно, і в розпачі чекала матері, бо ніхто зі слуг і рабів, заляканих новим паном, не смів заступитися за мене.

Мати повернулася, і де Ласі на якийсь час дав мені спокій. Але ненадовго. Потім знову були його жадібні руки, сопіння, мерзенні слівця, мовляв, я ласий шматочок і він хоче мене обкачати. Мати ж ніби нічого не помічала. Але коли одного разу я не витримала і поскаржилася їй… Вона побила мене. І які дивні слова мені говорила! Мовляв, я погана дівчинка, яка не цінує доброго вітчимового ставлення, або, ще гірше, взяла собі в голову, що настільки гарна, щоб змагатися з нею за увагу Нортберта.

А потім настав той жахливий день під час косовиці. Тоді скаженіла найсправжнісінька гроза, з громом і блискавками та суцільною стіною дощу. Люди поховалися під вози, але яким був мій жах, коли під дальній віз, куди я сховалася, несподівано заліз вітчим:

— Нарешті ми вдвох, моя красуне…

Я спробувала вислизнути, проте він спіймав мене за литку, затяг назад, моя туніка при цьому задерлася, і він відразу накинувся на мене.