Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

метри, від Борисового стола до крана — три метри, від крана до стола Лені (де стояв кавник)— два метри, потім ще раз чотири метри до Борисового стола; разом тринадцять метрів, що їх Лені, хоч зовні й спокійна, все ж таки напевне пройшла квапливо. На жаль, вибивання чашки з руки пощастило імітувати тільки приблизно, бо авт. не мав до своїх послуг ні безногої людини, ні протеза; зате виполіскування та витирання чашки й наливання кави можна було не лише імітувати. Авт. провів експеримент тричі, задля цілковитої певності, й вивів пересічне число. Результати: першої спроби — 45 сек., другої — 58 сек., третьої — 42 сек. Пересічно — 48 секунд.

Тут авт. хочеться ще раз, як виняток, безпосередньо втрутитись у розповідь і схарактеризувати цю подію як головну, чи то вузлову в житті Лені, як її духовне народження чи відродження. Весь досі зібраний матеріал про Лені дає підстави, в найкращому разі, для такої характеристики: досить обмежена, вдача — суміш романтичності, чуттєвості й матеріалізму, трохи читала Клейста, трохи грала на піаніно, по-дилетантському, хоча й досить глибоко і твердо обізнана з деякими фізіологічними процесами; і якщо навіть згадати її не справджене (через Ергардову смерть) кохання, і випадкове заміжжя та вдівство, і те, що вона була на три чверті сирота (мати померла, батька ув'язнено), і якщо вважати її за досить (чи навіть зовсім) нерозвинену розумово,— жодна з названих рис і обставин, ані їх сукупність ще не пояснює такої природної й рішучої поведінки в ту мить, яку ми умовимось називати «хвилиною чашки кави». Звичайно, вона щиро й зворушливо піклувалася про Рахель, аж поки ту закопали в монастирському саду: але ж Рахель була її повірниця, після Єргарда й Генріха поки що найрідніша в її житті, а чого це раптом частувати кавою таку людину, як Борис Львович, що його вона навіть поставила тим вчинком у непевне й небезпечне становище, бо ви ж самі розумієте, що міг накликати на себе радянський військовополонений, якому наївна німецька дівчина піднесла чашку кави, коли прийняв те частування як належне, так само (принаймні на вигляд) наївно. І чи вона знала, що таке комуніст, коли, на думку Маргрет, їй навряд чи було відомо, що таке єврейка?

Ван Дорн, що, як і Маргрет та Лотта, нічого не знала про «хвилину чашки кави» (Лені, очевидно, не вважала цю подію настільки важливою, щоб про неї розповідати), пропонує досить просте пояснення: «Ви знаєте, у Груйтенів це була найзвичайнісінька річ: кожного, хто прийде до них, напоїти кавою. Чи жебрак, чи прохач, чи волоцюга, чи хто в якій справі, чи жаданий гість, чи неприємний — про це ніхто не думав, каву подавали кожному. Навіть Пфайферам, а це вже щось та значить. І треба сказати правду, в такому ділі не було б пощади якраз їй, а не йому. Я завжди думала, що це в них робиться так само, як біля монастирських брам: там наллють черпак юшки кожному, не питаючи, якої він віри, й не вимагаючи, щоб проказав молитву. Ні, вона б налила кави кожному, чи то комуністові, чи ні... я гадаю, що й найклятішому наці теж налила б. Вона просто не могла інакше, і край... ну, і все ж таки, хай хоч які там у неї були вади, у неї широка натура, от і все. Щира, людяна... ото тільки з одного боку — ви розумієте, що я хочу сказати — не пасувала вона йому».

Авт. хотів би тут якнайкатегоричніше підкреслити: не слід думати, ніби в Пельцеровій майстерні вінків наприкінці сорок третього й на початку сорок четвертого року панували чи принаймні були можливі якесь русофільство або прорадянські настрої. Рішучість Лені, хоч з особистого погляду й безперечну, з історичного погляду можна оцінити лише як відносну. Коли згадати, що інші німці (нечисленні) за куди незначніші вияви прихильності до радянських людей ризикували попасти (і попадали) до в'язниці, в концтабори й на шибеницю, то доведеться визнати, що тут ішлося не про свідому демонстрацію людяності, а про об'єктивно й суб'єктивно відносну, і розглядати її можна тільки в зв'язку з усім життям Лені та конкретними обставинами. Якби Лені була не така наївна (а свою наївність вона довела ще в історії з Рахеллю), то, напевне, вчинила б так само — принаймні дальші події дозволяють таке припустити. І якби вона не мала змоги виявити свої природні почуття в матеріальній формі чашкою кави,— то вони б, напевне, вилились у кілька розгублених чи навіть недоладних співчутливих слів, які могли б викликати куди прикрішу реакцію, ніж подана, мов святе причастя, кава. Слід припустити, що їй просто фізично приємно було старанно виполіскувати та витирати чашку; в цьому ще не було нічого демонстративного. Оскільки досі Лені про всі події свого життя (Алоїз, Ергард, Генріх, сестра Рахель, батько, мати, війна) задумувалась лише згодом, багато пізніше, то й тут вона, треба гадати, лише згодом усвідомила, що це вона зробила: не просто дала радянському полоненому чашку кави, а піднесла її, вшанувала цього радянського полоненого, а німця, інваліда війни, принизила. Таким чином, Лені духовно народилась чи відродилась не за ті орієнтовно 50 секунд мертвої мовчанки; її народження чи відродження було не закінченою подією, а тривалим процесом. Коротше кажучи, Лені тільки тоді знала, що вона зробила, коли вже зробить. Вона мусила все матеріалізувати. Не слід забувати, що їй тоді був рівно двадцять один з половиною рік. Нагадаємо, що вона мала натуру дуже залежну від гормональної рівноваги, а отже, й від травлення і абсолютно не схильну до високих матерій. У ній дрімала здатність до прямоти, якої Алоїз не спромігся ні розпізнати, ні розбудити, а Ергард не мав до того нагоди чи не зумів з неї скористатися. Ті хвилини найвищої втіхи — орієнтовно від вісімнадцяти до двадцяти п'яти хвилин,— що їх вона, можливо, пережила з Алоїзом, не мобілізували всього її єства, бо сам Алоїз був нездатний усвідомити парадокс: Лені натура чуттєва якраз тому, що вона не наскрізь чуттєва.

Про наступну вирішальну подію — коли Лені доторкнулась до Бориса — маємо свідчення тільки двох осіб: Богакова, що вже