Читати книгу - "Дике серце. Таємниця чоловічої душі"

Дайте мені дух, який у життя бурхливім морі

Любить, щоб дужий вітер надимав його вітрила,

Щоб палуба його тремтіла, щогли гнулись І корабель так сильно нахилявсь набік,

Щоб воду пив, а кіль борознив небо.

Життя — це не проблема, яку треба розв’язувати, а пригода, яку треба прожити. Така його природа, і вона була такою спочатку — відтоді як Бог написав сценарій для цієї напруженої драми і назвав усю цю дику затію доброю. Він влаштував світ таким чином, щоб він діяв тільки тоді, коли ми приймаємо ризик як тему нашого життя, тобто тільки тоді, коли живемо по вірі. Чоловік просто не буде щасливим, поки не матиме пригод у роботі, в коханні і в духовному житті.

ПОСТАВИТИ ПРАВИЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ

Кілька років тому, переглядаючи вступ до однієї книги, я натрапив на фразу, яка змінила моє життя. Бог має з нами близькі особисті відносини і звертається до наших дивних сердець особливими способами — і не тільки через Біблію, але й через усе творіння. До Стейсі він промовляє через фільми. До Крейґа — через рок-н-рол (днями він зателефонував мені, щоб сказати, що пісня «Running Through the Jungle» запалила його бажанням прочитати Біблію). До мене слово від Бога надходить по-різному — через захід сонця, через друзів, фільми, музику, дику природу і книжки. Але до ситуації зі мною і книжками Бог підходить з особливим гумором. Наприклад, оглядаючи книжки у букіністичній крамниці, я можу помітити одну з тисячі, яка говоритиме: вибери мене — точнісінько, як Августин у своїй «Сповіді». Тоllе lеggе — бери і читай. Бог закидає свою вудочку у воду, де плаває форель, ніби майстерний рибалка. У вступі до тієї книги, яку я досі ціную, її автор Ґіл Бейлі ділиться порадою, що колись отримав від свого духівника. Її суть — не запитуй себе, що потрібно світові. Запитуй себе, що відроджує тебе до життя. Йди і роби це, тому що світ потребує людей, відроджених до життя.

Я занімів. Для мене це, можливо, була валаамова ослиця. Раптом я усвідомив, що моє життя до того моменту було кепським, що я жив за сценарієм, який для мене написав хтось інший. Усе своє життя я просив світ сказати мені, що маю робити зі собою. Це не те саме, що просити поради; я хотів не чого іншого, як звільнення від відповідальности і, особливо, звільнення від ризику. Я хотів, щоб хтось інший сказав мені, ким маю бути. Слава Богу, в мене цього не вийшло. Я просто не міг себе примусити надто довго грати за цими врученими мені сценаріями. Вони ніколи не підходили мені, як Савлові обладунки. Хіба може світ позерів порадити щось крім позерства? За словами Б’юхнера, ми є в постійній небезпеці бути не акторами в драмі нашого життя, а піддослідними тваринами, які йдуть туди, куди веде їх світ і плисти за будь-якою найсильнішою течією. Коли я читав пораду Бейлі, то знав, що це Бог говорить до мене. Це було запрошення до виходу з Уру. Я поклав книгу, не перегорнувши сторінку, і вийшов із магазину в пошуках життя, яке варто прожити.

Я подав документи на здобуття ступеня магістра, і мене зарахували. Та програма виявилася чимось набагато більшим, ніж кар’єрний крок; завдяки перетворенню, яке там відбулося, я став письменником, консультантом і оратором. Уся траєкторія мого життя змінилася, а разом з нею — життя багатьох людей. Але сам я майже не робив ніякого руху. Розумієте, коли я подавав документи до університету, не мав ні копійки на оплату навчання. Я був одружений, із трьома дітьми, виплачував кредит за будинок, а це такий період у житті чоловіка, коли здебільшого він повністю відмовляється від своїх мрій і від здійснення будь-яких стрибків. Ризик здається просто надто великим. До того ж, мені тоді ще зателефонували з фірми у Вашингтоні і запропонували тепле місце з неймовірною платнею. Я працював би в престижній компанії, обертаючись у дуже потужних колах і заробляючи великі гроші. Бог загострював сюжет, випробовуючи твердість мого рішення. В один бік ішла дорога до моєї мрії і бажання, на які в мене не було коштів, а також до абсолютно непевного майбутнього. В інший бік вела дорога до вигідного кроку вгору щаблинами успіху, дуже очевидного кар’єрного росту і повної втрати душі.

На вихідні я виїхав у гори, щоб навести лад із думками. Життя стає зрозумілішим, коли стоїш на самоті біля високогірного озера з вудкою в руках. Мені здалося, що щупальця світу і мого несправжнього «я» послабили свою хватку, коли я вибрався у Пустелю святого Хреста. Наступного дня заговорив Бог: Джоне, ти можеш піти на цю роботу, якщо хочеш. Це не гріх. Але вона тебе вб’є, і ти це знаєш. Він мав рацію; на ній зусібіч виднівся знак несправжнього «я». Якщо хочеш йти за Мною, продовжував Він, то Я йду в той бік. Я точно знав, що Він мав на увазі, коли казав, «у той бік». Це означало — в пустелю, на фронтир. Наступного тижня я в дивовижній послідовності отримав три дзвінки. Перший — запрошення на фірму у Вашингтоні, і я відмовився влаштовуватися до них. Коли поклав слухавку, моє несправжнє «я» кричало: що ти робиш?! Наступного дня телефон знову задзвонив — дружина сказала, що телефонували з університету і запитували, чому я не заплатив перший внесок за навчання. Третього дня зателефонував мій давній друг, що молився за мене і за моє рішення. «Ми вважаємо, що ти повинен йти до університету, — сказав він, — і ми хочемо заплатити за тебе».

Дві стежки в лісі розійшлись, і я