Читати книгу - "П’ятий номер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не чіпай ти його, – тихо й зморено озвалася стара. – Горе в нас, то він і плаче.
Собака скавулів. Ранкове сонце визирнуло з-за дерева, що росло край обійстя, і весь двір раптом засвітився і заграв росою. Довкруж голосно поспівували пташки, спокійно і рівнотонно. Стара витерла очі, але сльози знову посипалися їй на щоки, і вона їх не втирала. Тоді заплакало й дівчатко. Вискнуло тихесенько, а за мить її личко стало лискуче й мокре. Собака скавулів. Скавуліла тихесенько йому в голос і дитина, а похмурий чолов’яга начебто у землю вріс. Сонце освітило його недавно білі, а тепер замащені гноєм спідні і стиснені біля тих спідніх великі брунатні кулаки. Воно вже вийшло з-за дерева і стояло над ними чисте, вмите і яскраве.
Собака перестав скавуліти, ліг і поклав скорбну морду на лапи. Стара зітхнула, а дівчатко втерло з очей сльози.
8.Струмінь води вдарив об порожнє відро, і воно захиталося, швидко наливаючись пінистою рідиною. Піддубна вийшла на ганок і струсила килимця.
– Здоров, Миколо, – сказала вона. – Щось довго тебе не було видно.
– Шукав вітра в полі, – добродушно сказав Микола і відставив відро.
– Ну і знайшов? – Піддубна обперлася складеними руками об поручень ганку.
– Та от тільки те, що там добре, де нас нема, – всміхнувся Микола. – А твій що, вдома?
– Десь носить нечиста сила.
– Чого це ти так неповажно?
– А як мені про нього казать? – звисила, аж пронизливий він став, голос Піддубна. – Таке тобі блудяще стерво!
Микола підійшов ближче.
– Недобре з ним живеш? – спитав тихо.
– А чи ти не знаєш? Зовсім розопсів, старий бахур. Тижнями вдома не бував…
– Та й ти гарна, – сказав ще тихіше і зовсім лагідно Микола. – Не можеш його до себе прив’язать?
– Хіба зіллям напоїть, як твого хлопця поїли.
Микола засміявся. Звузив трохи заспані очі і заблискотів зубами.
– Та нє! Простіше можна! – сказав.
Вона подивилася на нього довгим вивідчим поглядом.
– Щось знаєш?
– Що я можу знати? – сказав Микола, присідаючи на ганку. – Просто знаю тебе ще дівчиною, то й шкода мені тебе… Ми й гуляли трохи разом…
– То було давно й неправда.
– Ну так, я старий був. А оце мені порозказували про походеньки твого…
– В печінках вже мені ті походеньки. Хочу на розвод подавать.
Микола витяг пачку «Спорту» і закурив. Випустив голубе пасмо диму, і воно засвітилось у сонячній стязі.
– Гарна ти така, – сказав протягло. – Дивувало мене завжди: така ти гарна, а чоловіка до себе прив’язати не змогла.
Вона знову подивилася на нього довго і вивідчо.
– До чого це ти?
Він мовчав. Сидів і курив. На вулиці брязнули відра – хтось уже йшов до колонки.
– Коли хочеш поговорити, зайди, – сказала трохи поспішно Піддубна.
– Та що мені говорити, – мовив, переступаючи поріг, Микола. – Одне я тобі скажу: гарна ще ти…
– Оце завів: гарна та гарна. В мене он хлопцеві п’ятнадцятий, – сказала трохи буркітливо, а трохи задоволено Піддубна. – То що ти мені хотів сказати?
– Порадити тобі хотів, – широко всміхнувся Микола. – Та коли вже ти розвод надумалася брать…
Вони стояли серед кімнати й пильно одне на одного дивилися.
– До розводу ще далеко, – ухильно відказала Піддубна.
– Давно ми не бачилися, га? – підморгнув Микола.
– Ну то й що, коли давно. Родич ти мені чи приятель?
– Не родич, це таки правда, – сказав Микола. – А от там, на районі, часом згадував тебе.
Вона засміялася.
– Ну, що ти там таке згадував? Про жінку треба було згадувать!
Він дивився на неї, не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.