Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Що це було — у її сьогоднішньому сні? Хто це був? Чомусь зненацька примарилась стара прабабусина шафа: урочисто-лискуча і водночас трохи набурмосена. Здається, той сон — аж ніяк не про Андрія. Але про кого?.. Тоді куди подіти суцільне шаленство останніх тижнів під назвою Туз Козирний? Гм, нічого не ясно! Пазлик із якоїсь неймовірно чарівної складачки!

А Радзивілка з Іваненком — на них же любо глянути! Як невимушено спілкуються, як усе легко й по-дитячому, здається, у них іще й натяків нема на жодних метеликів. Це й у Віти з Тимуром так само, лиш там Ві-ку-куся більше загадковості на себе напускає, хоч Софійка знає: це — від надмірної соромливості (Леся каже: комплексів) і непевності, що на неї звалилось аж таке велике щастя. Але ж їм так добре, цікаво й вільно — зовсім не так, як Софійці з Андрієм! Вони чимось схожі на Софійку й Сашка, але як давно то було, той паскудник сто років не дзвонить, і взагалі, те зосталося в якійсь наче іншій, дольодовиковій ері, в іншому вимірі.

За думками не помітила, як прийшли на станцію. Ого, які водні простори! Ого, скільки різних вод: стоячих, біжучих, «сидячих» — одночасно! Бо старовинна кількаповерхова будівля (Колян запевняє, що до революції тут був млин), майже зусібіч оточена водою: попереду вона вирує, збоку — відстоюється, ззаду — помережана острівцями, а ген решту простору — кипляче широке водяне плесо, з хвилями й перепадами.

— А що я казав?! — сяяв новою копійкою Колян, помітивши Софійчин захват. І похапцем клацав фотоапаратом, запам’ятовуючи розгублену Русалку на тлі усіх цих можливих вод. І навіть те, що, як з’ясувалось, це стара, закрита станція, а та, що регулює — значно вище за течією (то Софійка неправильно зрозуміла), не зіпсувало настрою.

Раптом задзвонив телефон, і Софійка, з якогось дива розхвилювавшись, вихопила з кишені мобільника й щодуху побігла через головний місток у бік дороги: водяний шум не дасть нічого розчути!

«Сашко» — висвітлював екранчик: саме тому, саме тому й хвилювалась!

— Ти мені сьогодні снилась! — казав після коротких привітань і розпитувань про життя-буття, без особливих церемоній і жодних пояснень свого дурного мовчання.

— Як? — водночас гаряча і крижана хвилі ошпарили Софійку. Хоч годилось би кокетливо образитись: «Що, тільки сьогодні?». Або ще краще: «Тому нарешті зволив подзвонити?»

— Ну… — голос на тому кінці наполохано зам’явся. — Снилась та й усе!

Хвилі потроху відступили: дуже їй треба знати про чиїсь там нічні марення!

— Ну… — Сашко шукав, на що перевести розмову. І добре робив, бо Софійчині думки були ще надто розкуйовджені. — Цікаво, як там у вас удома твоя старенька шафа?

— Шафа?! Чого це ти раптом її згадав?

— Сам не знаю. Уявилась чогось…

— Як уявилась?

— Уявилась та й все!

Поговорили, називається.

— Якщо все, то я піду? — вже й зовсім опанувала себе. — Ми тут саме на електростанції гуляєм, дуже вода шумить, важко говорити.

— З ким?

— З тобою, а з ким же?

— Ні, з ким гуляєте?

Ах, ми ще й ревнуємо?! А всі ці дні на губу замка почепив у своїй поза зоні й не цікавився, з ким вона тут ходить!

— З Лесею, Дмитром і одним місцевим хлоп’ятком. Коля Мамаєнко, десять років. Які ще запитання?

Запитань більше не було, і Софійка завершила розмову. Хоч насправді білих клітинок у сьогоднішньому клубкові-кросвордові було значно більше, ніж заповнених.

— Чув, що дехто з місцевих шанувальників тобі екскурсію влаштував? — підійшов до Софійки Туз. Як завше: цілий день мовби її в очі не бачив, а коли сонце вже повертає на захід, починає говорити і діяти. — Хочеш, покажу щось набагато цікавіше? Це в протилежний бік од вашої ГЕС, ти й не уявляєш, наскільки там круто!

— В протилежний? Це за скелястим хребтом? — показала на скелю-жабу й скелю-черепаху. Звісно, Софійці хотілось побачити, як там! — Добре, я лиш Ліду Василівну попереджу!

— Будь спок, я вже в Олени Гаврилівни за обох відпросився. Бо та ваша керя якась нервова, на мене взагалі дивиться, як на якогось шуліку, а над тобою труситься, наче квочка над курчам!

— По-моєму, не більше, ніж ваша Олена Гаврилівна над своїм тушканчиком!

— Ходи вже, розумнице! Давай руку, бо дорога нелегка! — мертвою хваткою пірвав її за правицю, і непримітними гірськими стежечками вони подерлись до черепахи.

— Ого, яка виднота! — захоплено відхекувалась, озирнувшись з вершини. Внизу дрібними недбалими купинками лежав табір, далеко, за хащами, теж ховалась якась туристична стоянка, подекуди чорними тачечками на сонці мигтіли поодинокі рибалки. А далі, скільки сягало око, — річкові звивини, скелі-острівці, зелені безмежні простори!..

— Нічого так, правда? — недбало підморгнув Туз, ніби