Читати книгу - "Переможець отримає все"

Трусею в місті називали жінку років сорока, в якої було не все гаразд із головою. Вона цілими днями вешталася вулицями, брудна, обдерта й заслинена, і вічно жувала щось знайдене на смітнику. До чого тут вона?

— От уявіть собі, що ви їсте з нею за одним столом… Уявіть, кінець кінцем, що ви спите з нею, якщо вже так! Уявили? Оце називається бридко, неприємно. Отаке ви робите мені щоразу вже дуже давно. Дуже давно! Чим я завинила, щоб оце постійно терпіти? Я не можу більше! — Вона насилу віддихалася, зробивши вимушену паузу, а потім додала: — Я гадаю, що ви мене зрозуміли, і сподіваюся більше вас не бачити.

Ось тепер апарат вимкнувся. Спершу Віктор просто не збагнув, що це йому наговорили. А потім… Зміст сказаного Зоряною доходив поступово. Дуже повільно. У його свідомість наче заповзало нове усвідомлення самого себе. Несподіване, страшне усвідомлення. Заповзало напрочуд цупко, навіть, швидше, проростало у власну сутність, спікаючись із нею навік. От хто він для неї. От хто він тепер насправді, адже саме цією жінкою досі визначалося все його життя.

Попри все бажання, Віктор не зміг би якось назвати оте почуття, що заволоділо ним, коли сидів на лавці під кривою яблунею й дивився невидющими очима. Відчуття несправедливості, незгоди, образи, розпачу — все одночасно.

І ще — страшенна відраза. Відраза до себе самого. Можливо, він просидів би так цілу ніч, але раптом побачив перед собою Олега — того, для кого більше не міг бути великим другом.

Хлопець зовсім захекався: біг довго. Бідолашний навіть не знав, з чого почати.

— Вам треба кудись тікати, — видихнув він. — Мама казала, що нашле на вас міліцію, і ви більше не будете возити машин!

А ще він казав, що вона скоро заспокоїться, відійде й усе буде гаразд.

Віктор лише потріпав його по волоссю й мовив:

— Не переживай, нічого мені міліція не зробить, я ж не злочинець. Дякую, що попередив, але не треба було сюди бігти.

— Чому? — не зрозумів Олег.

— Бо твоя мама не хоче.

— Ну і що? Що ж я, не можу більше прийти? Вона заспокоїться, забуде про міліцію, й тоді…

— Ні, — сказав Віктор, — річ зовсім не в міліції. А маму треба слухати. Ти ж обіцяв мені.

— Як?! — Це було для нього несподіванкою. — Що, мені не можна до вас приходити?

— Можна, — сказав Віктор, — але треба насамперед слухати маму. Отже, виходить, що не можна.

Олег часто задихав і відвернувся.

— Що поробиш… — Віктор поклав йому руку на плече. — Головне — ти не повинен засмучувати її.

Він пробував ще щось пояснити Олегові, але той несподівано зірвався з лавки й побіг. Побіг додому. Душачи в собі образу й ковтаючи сльози. Так його кохання до Зоряни зробило боляче, зробило дуже зле ще одній людині, маленькій та беззахисній, яка, навпаки, заслуговувала на допомогу.

Ось тепер кінець усьому. Про те, щоб хотіти чи не хотіти його, навіть не йшлося. Їй було би гидко навіть витерти об нього брудні черевики. Ні, швидше, вона з огидою усвідомлювала, що змушена жити з ним в одному місті, можливо, навіть, в одній країні чи — тепер би він уже не здивувався — й на однім світі. За що ж це?! Невже він має піти з цього світу, щоб їй жилося легше?

Віктор ліг на кухні. Здавалося, що те саме має думати про нього і друга «Зоряна» — та, що завжди жаліла його й розуміла. І зараз дивитися на неї не хотілося. Очей він так і не стулив. Думок не було майже ніяких. Лише усвідомлення того, чого якихось кілька годин тому не міг собі навіть уявити. Власні емоції наче заклякли, тому це усвідомлення перебувало ніби у стані летаргічного сну й навіть вже не завдавало душевного болю. Лише розуміння, а точніше, нерозуміння однієї речі — як можна бути настільки жорстокою. Нехай би вона ніколи йому не належала. Віктор і так завжди знав це. Але залишалася якась крихітна надія, яка живила б його, підтримувала, надавала сенсу життю. Навіщо ж було забирати й це?!

А зранку дійсно прийшла міліція. Податкова. Коли вони постукали у двері, Віктор уже не лежав — сидів біля столу й думав. Здоровий глузд підказував просто взяти й напитися. Можливо, хоч щось ворухнулося б у ньому бодай у якийсь бік, рятуючи від найгіршого — переходу цього жахливого стану в незворотний.

Це зробили вони — двоє хлопців у цивільному, один з яких запитав без жодних передмов:

— Ви Віктор?

— Так.

— Ви приганяєте машини на замовлення?

Очевидно, вони вважали його зовсім недоумком. Дивні люди… Не могли ж вони знати, що зробила з ним учора жінка на ім’я Зоряна. Хоча, чому ні? Це ж вона їх сюди й наслала. Цікаво, якби в неї була можливість натиснути якусь таку кнопку, яка б миттєво припиняла його життя… Вона зробила б це не вагаючись, оскільки їй було бридко жити на одному з ним світі?

— Ні.

Тільки тепер один із них розкрив перед Віктором посвідчення капітана податкової міліції і продовжив:

— А до нас надійшла заява, що приганяєте. Ви платите за це якийсь податок?

— Я нічого не плачу. І нічого не приганяю.

— А це що? — другий показав на «дев’ятку» з тимчасовими номерами. — Ця машина пригнана з-за кордону. Покажіть, будь-ласка, на неї документи.

— Це моя машина, — сказав Віктор. — Я купив для себе.

— За кордоном? — уточнив капітан.

— Це не заборонено. Поїхав і купив, бо так дешевше й машина добротніша. Закордонний паспорт маю, віза в порядку — все законно.

— Окрім того, що ви її продасте, отримаєте «навар» і нічого не заплатите в державну казну, — додав капітан.