Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони підвели коней до каруци і стали прилаштовувати на місце дишло й штельвагу. Коли все полагодили і купець вмостився на лаві їздового, озвався Потурнак:
— Поміркуй, друже, над тим, чого це ваш господар Йона Вода Лютий, замість спокійнісінько платити данину султанові, підняв колись повстання? Адже вас, пробач, порівняно з турками жменька. Хіба Лютий мав бодай мізерну надію на перемогу? Не було в нього такої надії. Чи боялися він і ті, хто за ним пішов? Чи боялися дві тисячі козаків, які відгукнулися на його поклик? Авжеж боялися, але пішли на неминучу смерть.
Потурнак скочив у сідло, тоді взяв за повід нав’юченого коня й додав:
— Поміркуй над тим, чи є щось важливіше за страх.
— Хто ти? — почув услід Петро.
У відповідь він махнув рукою, мовляв, “Бувай!”
“Цьому верхівцеві треба б вищого коня…” — думала Меланія, споглядаючи чоловіка у турецькому вбранні — їхнім господарем, який скакав попереду.
Після того як вона втратила була свідомість на кораблі, він до неї більше не наближався — усе переказував через Наталку. У постоялому дворі їх смачно нагодували. Донька господаря принесла увечері пахучий напар із трав з медом, після якого до Меланії повернулися сили. Дівчина так-сяк тямила по-українському, і від неї вони довідалися, що недавно тут побувало козацьке військо на суднах і що жителі позафортечного міста змушені були рятуватися у дністровських плавнях. Проте на берег козаки не висадилися. Тільки перечекали бурю і знову в море вийшли. Донька господаря цікавилася, хто ті двоє, що їх привезли. Це була не спроба вивідати, а звичайна допитливість підлітка. “Старший — наш чоловік, — сказала Наталка. — Він купив нас на невільницькому базарі у Стамбулі. Везе в Кишинів, де в нього маєток”. — “Справді?! — здивувалася дівчина. — Я бувала в Кишиневі — з батьком їздила. Там немає маєтків. Кишинів — маленьке містечко”. — “Ну, він так каже… По-нашому, правда, не дуже тямить. Може, не маєток, а якесь угіддя”. — “Вас тільки двоє в нього?” — допитувалася дівчина. “Схоже, так”. — “А яка з вас стане першою?” Завваживши подив на обличчі Наталки, пояснила: “В мусульманських сім’ях обов’язково є перша дружина. Ну, та, що дає лад усьому”. — “Може, старша?” — озвалась Меланія. “Ну, старша, перша, однаково”. — “Він поки що не вибрав”, — сказала Наталка, тамуючи посмішку. “А той — другий — його раб?” — знову дівчина. Меланія вже збиралася відповісти, що в різних ситуаціях той був то за брата, то за товариша, то за раба, але її випередила Наталка: “Так, то його раб”.
Тим часом вершник поминув двох візників, навіть не покосувавши оком у їхній бік. Либонь, він їх зневажав за те, що кинули напризволяще товариша. Раб не наближався, і їхав на такій самій відстані, як і до того. Коли подолали верст із десять і залишили далеко позаду молдавських купців, передній раптом повернув коня ліворуч, сіпнув за повод нав’юченого і, обернувшись до дівчат, кивнув, аби слідували за ним.
За півсотні сажнів від дороги розкинувся густий гай. У Меланії щось важке піднялось, як тоді на кораблі, коли товариш турка заступив їй двері в каюту. Їхали поміж дерев на схід. Густий змішаний ліс дедалі змінювали верби й осокори, що свідчило про наближення до ріки. Коні вийшли до невеличкого потоку й жадібно припали до води. Чулося говть-говть. Позаду зашурхотіло — наближався вершник, який їхав увесь час на відстані. Його кінь також кинувся до води і заходився її жадібно втягувати в себе. Обличчя верхівця було запнуте запиналом від чалми.
— А чого у раба обличчя весь час заховане? — поцікавилась Меланія у Наталки.
— У них такий звичай, — відказала Наталка, кинувши погляд на господаря, який уже спішився і знімав тюки з нав’юченого коня. — Дружини не повинні бачити обличчя інших чоловіків.
— Щось я такого не завважувала, — засумнівалася Меланія. — Може, обличчя жінок не повинні бачити чужі чоловіки…
Довго пили коні. Зупинялися, здригались і знову припадали до води.
Два гостроверхі ногайські шатра поставили не на галявині, а в гущавині. Меланія міркувала так: “Одне для господаря й нас — його дружин, друге — для раба”. Коли ж у шатра поклали по два ліжники й по дві ковдри, вона заспокоїлась: “Одне — для нас з Наталею, друге — для чоловіків”. І тут до вуха долинув ледь вловимий гул. Стривожився турок, який порався з рабом біля купи хмизу для ватри. Гул наростав; він чувся від шляху. Незабаром уже можна було розпізнати гуркіт коліс і тупіт копит. То їхали купці, що відстали від них. Господар заспокоївся й заходився біля купи сушняку. Скоро полум’я лизнуло мідний казан, а невдовзі по галявині пішов дух чогось смачного й знайомого.
— Кулішем пахне, — озвалась Наталка.
— Справді, — потвердила Меланія. — Звідки їм знати, як готують куліш?
І тут господар махнув рукою Наталці, щоб підійшла. Вони про щось погомоніли, а тоді дівчина попрямувала до сідел і клунків та дістала з сакви шмат тканини, полумиски й ложки.
— Якою мовою ти балакала з турком? — спитала Меланія.
— Мовою серця, — відказала Наталка з усміхом.
— Хіба у тих нелюдів є серце?
— Є. Його тільки треба розгледіти. — Мить поміркувавши, додала: — Часом за прикметами нелюда ховається людина.
Коли на простеленому під вербою шматку полотна запарував куліш у двох дерев’яних полумисках і з’явилися наламані коржі, турок взяв чотири ложки і поклав по дві обабіч полумисків. Тоді зняв чалму, скинув верхній одяг османа і звернувся до Наталки.
— Дівчино, у тебе є подруга, а в мене є товариш. І подруга твоя, й товариш мій спізнали великих поневірянь. Чи не поєднати нам ці дві обпалені пеклом, але незаймані людські долі?
Меланії здалося, що вона раптом провалилася в сон. Як тоді
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золото і кров Сінопа», після закриття браузера.