Читати книгу - "Над Тисою"

Умови, правда, складні, але справа варта заходу. — «Бізон» вийняв з портфеля чекову книжку. — Я вже потурбувався про вас, майоре, я виписав на ваше ім'я таку велику винагороду, якої ще ніхто не одержував у нашому замку. — Він вирвав з книжки чек, обережно, наче той був кришталевим, поклав його на коліна Файна. — Це королівська нагорода, мій хлопчику. У ваші роки я не мав і тисячної долі такого гонорару. Але це ще не все. Після повернення з Явора ви одержите звання полковника і орден. Словом, я надам вам можливість добре заробити.

Файн акуратно згорнув чек, поклав його у внутрішню кишеню піджака, рішуче сказав:

— Я згоден. Приступимо до справи, сер.

— Приступимо. — «Бізон» поклав перед Файном папку. На густо-синьому, майже чорному тлі обкладинки білів невеликий квадратик картону з написом: «Гірська весна». — Подивіться. В моєму плані передбачено все, що ви повніші зробити і як. Вивчайте. А я поки відпочину.

Муркочучи собі під ніс якусь пісеньку, «Бізон» попрямував до столу, над яким хиталася на ланцюгах дерев'яна Діана, несучи гірлянду електричних лампочок.

Глава друга

Кларка як особливо важливого злочинця після попереднього допиту в Яворі відправили в Москву. Справу його доручили полковнику Шатрову. Слідство було недовгим, бо Кларк, визнавши себе винним, докладно розповів про одержане ним завдання, а також повідомив деякі важливі дані про діяльність ворожої розвідки на півдні.

Оформивши, як належить, справу Кларка для передачі її у військовий трибунал, полковник Шатров квітневого ранку вилетів на Закарпаття. Через п'ять годин літак приземлився на західній околиці Ужгорода, на аеродромі, розташованому біля самого чехословацького кордону, на правому березі річки Уж. Був жаркий, справжній весняний ранок. Пологі береги кам'янистого Ужа яскраво зеленіли першою травою. Верхівка гори, вкрита лісом, піднімалася до неба гігантським смарагдовим наметом. Цвіли сади. На тому, зарубіжному боці були в розпалі польові роботи. Селяни в чорних жилетках поверх білих сорочок і в стареньких капелюхах орали, боронували, палили кукурудзяне бадилля і коріння соняшників.

На аеродромі полковника зустрів Зубавін. Майор був одягнутий по-весняному: світлий габардиновий кітель, кашкет, брюки навипуск. І обличчя його теж було весняне: засмагле, обвітрене.

— О, та у вас весна в розпалі! А в нас ще сніжок і морозець! — веселим співучим баском промовив полковник, ніби виправдуючись, що на його плечах була шинель.

Він роздягнувся, перекинув шинель на руку і попрямував слідом за майором до машини.

— Прошу! — Зубавін відкрив праві передні дверцята «Победы».

— Ви без шофера?

— Як бачите, товаришу полковник.

— Що, захворів?

— Та ні, просто так, люблю…

— Любите зустрічати начальство без свідків? — підхопив Шатров і усміхнувся.

— Так.

Зубавін сів за руль. Він завів мотор, вижав зчеплення, включив першу швидкість і уважно, дуже уважно подивився на гостя.

— Куди накажете, товаришу полковник: в обласне управління чи до нас, у Явір?

Шатров не поспішав з відповіддю. Трохи примружившись, стримано посміхаючись, він мовчки розглядав Зубавіна. Русяве м'яке волосся майора вибивалося з-під кашкета. Вираз його обличчя був заклопотаним.

— Чим ви так схвильовані, товаришу майор?

— Я? Схвильований?

Зубавін засміявся.

— Від вас, здається, не приховаєш, товаришу полковник. Так, признаюся, ваш несподіваний приїзд схвилював мене. Ви, звичайно, у справі «Колумбуса»?

Шатров кивнув головою, і по його широкому, вилицюватому, з високим лобом обличчю жваво і весело пробігли хитрі і добрі зморшки.

За віком полковник міг бути батьком Євгена Зубавіна. Він і справді був батьком трьох дорослих, давно одружених синів і дідом десяти внуків — хлопчиків й дівчаток. В органах державної безпеки Шатров почав працювати ще тоді, коли босоногий, веснянкуватий Женька Зубавін ганяв голубів. Зубавін тоді не думав і не гадав, як складеться його життєвий шлях, а Шатров уже обома ногами твердо стояв на великому битому шляху життя і добре знав, що і як він повинен робити.

Микита Самійлович Шатров, потомствений шахтар, що народився і виріс на горлівській шахті «Кочегарка», саночник і коногон, кріпильник і вибійник, маючи від роду неповних двадцять років, по партійній мобілізації в перші ж місяці радянської влади був посланий на боротьбу з контрреволюцією. Він переступив поріг ЧК, не знаючи, як треба боротися з ворогами перемігшої, але ще не зміцнілої революції. Однак він мав у своєму серці те, чим не могли похвастати найдосвідченіші, добре вимуштрувані верховоди буржуазних розвідок, — богатирську силу робочої людини, яка завоювала свободу, велику віру в правоту справи, за яку, не шкодуючи життя, боровся розкріпачений народ, ясність благородної мети і головне — любов до таких самих, як він, простих трудівників. Він почував себе господарем нового, єдино-справедливого життя. І це почуття спочатку було його головною зброєю. Досвід розвідника набувався поступово, в процесі боротьби проти агентури контрреволюційної націоналістичної Центральної ради, проти білогвардійських лазутчиків, банд генерала Каледіна, проти полчищ кайзерівських окупантів, які вторглися на Україну.

Після відкритої воєнної інтервенції, яка закінчилася поразкою, вороги почали таємну атаку на молоду державу робітників і селян. Трохи не всі розвідки світу засилали своїх агентів у Донбас, прагнучи вивідати, як і де відбудовуються й реконструюються заводи, які шахти добувають вугілля і які ще будуються, яку сталь виплавляють мартенівські печі і куди вона іде. Шатров шукав і знаходив ворогів — то під машкарою іноземних інженерів, то серед німецьких колоністів, то емігрантів, що «втекли від безробіття». Викривав він і куркулів, що маскувалися під робітників. Частка його праці була і у викритті шкідницької «Промпартії», яка продалася іноземним державам, і в десятках й сотнях справ меншого масштабу. На своєму віку Шатров бачив багато людиноненависників усіх мастей, зрадників Батьківщини. Багато разів заглядав він у найтемніші глибини їх брудних, підлих, зрадливих душ. І все ж його очі залишалися завжди чистими, а серце світлим, таким,