Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Мервін повернувся до порожньої кімнати і знову взявся плести батіг. О четвертій годині він пішов у Перший національний банк і перехилився через поруччя над столом Вілла Лонглі.

— Я зроблю все можливе, щоб повернути гроші сьогодні, Білле, тобто я мав на увазі — завтра.

— Гаразд, Томе, — спокійно відповів Білл.

О дев'ятій годині вечора Том крадькома вислизнув зі свого невеличкого каркасного будинку на околиці. В такому місці, о такій пізній порі вулиці були майже безлюдні. На голову Мервін одягнув великого капелюха, а до пояса прилаштував два шестизарядні револьвери. Хутко прошмигнувши пустельними вулицями, він звернув на піщану стежинку, що бігла паралельно вузькоколійці. За дві милі від міста, біля штучного озера, Том Мервін зупинився, зав'язав нижню частину обличчя чорною носовою хустинкою і низько насунув капелюха на очі.

За десять хвилин нічний потяг Чапароза — Рокделл пригальмував біля озера.

Мервін вискочив із чапарелевих заростей і кинувся до голови потяга. Але не встиг він і три кроки зробити, як міцні довгі руки схопили його, підняли в повітря і жбурнули в траву обличчям донизу. Важке коліно притисло чоловіка до землі, залізні руки тримали зап'ястя мертвою хваткою. Безпомічний як мала дитина, Том залишався у незавидному становищі, доки потяг не поповнив запаси води і не рушив із місця, набираючи швидкість. Лише тоді Тома відпустили. Він скочив на ноги — і побачив Білла Лонглі.

— Воно того не варте, Томе, — сказав Лонглі. — Бог із нею, з позикою. Я ввечері зустрів Купера.

Він розповів про вашу з ним розмову. Пізніше я вирішив зайти до тебе і побачив, як ти кудись чимчикуєш, озброєний до зубів. Я вирішив прослідкувати за тобою. Ходімо звідси, Томе.

Якийсь час друзі тихо йшли поруч.

— Я не бачив іншого виходу, — першим порушив мовчанку Мервін. — Ти подав запит на позику, я намагався повернути гроші. Що робитимеш, Білле, якщо тебе завтра відправлять до буцегарні?

— А що б зробив ти, якби тебе сьогодні відправили на той світ? — відповів Лонглі.

— Ніколи б не подумав, що сидітиму в кущах, збираючись напасти на потяг, — додав Мервін. — Але позика до запитання нікуди не поділася. Я досі винен тобі гроші. У нас залишилося дванадцять годин, Білле, перш ніж клятий клерк прийде по твою душу. Маємо десь дістати гроші. Виростити їх, чи що? Може, ми… А бути мені паршивим койотом! Ти чуєш?

Мервін помчав галопом, Лонглі за ним. Утім, банкір не розумів геть нічого, хіба що десь удалині чув доволі приємне насвистування на сумний мотив відомої ковбойської балади «На вулицях Ларедо».

— Малий знає лише одну мелодію, — на ходу волав Том. — Б'юсь об заклад…

Чоловіки підбігли до дому Мервіна. Господар носаком розчахнув двері та простягся на підлозі, перечепившись через стару коричневу валізу. Гарний засмаглий юнак у брудному дорожньому одязі лежав на ліжку із коричневою цигаркою в зубах.

— Як справи, Еде? — задихано прохрипів Мервін.

— Живемо потихеньку, — повагом відповів талановитий юнак. — Прибув о пів на десяту. Череду продав по п'ятнадцять доларів за штуку, як ми й планували. Братику, може, ти нарешті припиниш буцати ногами валізу із двадцятьма дев'ятьма тисячами зелененьких усередині!

Жили-були король і королева. Король — величезний старий, який ніколи не розлучався із шестизарядними револьверами й острогами, а голос мав такий, що гримучі змії у прерії, почувши його, з переляку ховались у глибокі нори під колючими кактусами. Недарма до коронації його називали Тихий Бен. Пізніше, надбавши п'ятдесят тисяч акрів землі й незліченні череди худоби, він перетворився на О'Доннела, Коров'ячого короля.

Королева колись була звичайною мексиканською дівчиною з міста Ларедо. Потім стала хорошою спокійною дружиною і навіть змогла переконати Бена розмовляти в будинку трішки тихше, щоб зберегти цілими тарілки. Коли Бен став королем, вона годинами сиділа на веранді ранчо Еспіноза і плела мати з очерету. Коли королівство розбагатіло настільки непристойно, що із Сан-Антоніо привезли у фургонах розкішні крісла і величезний стіл, жінка мовчки похитала охайно зачесаною чорнокосою головою і змирилася з долею Данаї[68].

От ви і познайомилися з королем і королевою, першими людьми у королівстві. Але насправді герої історії не вони, адже вона могла б називатися і «Хроніка королівни, винахідливості та недобросовісного кугуара».

Звали королівну, себто єдину королівську доньку, Джозефа О'Доннел. Від матері дівчина успадкувала добру вдачу і смагляву, майже екзотичну красу. Від батька, короля Бена, їй дісталася відвага, здоровий глузд і потяг до влади. Щоб поглянути на таку гарячу суміш, варто проїхати сотні миль. Джозефа могла верхи на коні, який мчить галопом, п'ять разів із шестизарядного револьвера поцілити у бляшанку томатів, яку розкручували на мотузці. Могла годинами бавитися з улюбленим білим кошеням, вигадуючи для нього все нові й нові кумедні вдяганки. Без ручки і рахівниці могла миттю порахувати, скільки прибутку принесе продаж тисячі п'ятисот сорока п'ятьох двохліток, які йдуть по вісім доларів п'ятдесят центів за штуку.

Ранчо Еспіноза простягається приблизно на сорок миль завдовжки і тридцять завширшки, хоча більша частина землі взята в оренду. Джозефа на коні об'їздила кожну милю майбутніх володінь. Будь-який ковбой на ранчо впізнавав дівчину здалеку і був її відданим васалом. Якось, побачивши королівну, Ріплі Дживанс, старший одного з таборів, вирішив, що рано чи пізно приєднається до королівської