Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Під час товаришевих блукань Зур сушив на сонці м’ясо, покраяне тоненькими смужками, або збирав їстівні корінці. Він хотів заготувати добрий харчовий припас на чорний день. Кілька разів на добу він вирушав до розколини в скелі і, коли бачив, що лев не снить, розмовляв з ним, привчаючи до звуків людської мови.

Якось пополудні, коли вже тіні від скель сягнули другого берега річки, Зур був здивований довгою відсутністю друга. Знічев’я він спустився з майданчика на рівнину.

Спершу молодий в а подався до місця злиття річки з її притокою, але велика череда буйволів заступила йому дорогу. Зур уже знав їхній крутий норов, не раз бачив, якими грізними стають самці при найменшій небезпеці. Він пішов в обхід і збирався повернути знов на південь, як раптом з буйної трави виринув носоріг. Син Землі кинувся під захисток баньяна. Незграбний звір посунув слідом. Тоді Зур видряпався на косогір, обминув мочарі, пірнув у зелену глушину і зненацька опинився по той бік скелястого кряжа, неподалік од лігва печерного лева.

Носоріг десь відстав. Зур з цікавістю розглядав місцину, куди вони з Уном ніколи не зважувалися забрідати. З цього боку скелясте пасмо здавалося ще дикішим, усе порізане, пооране. Над скелями кружляли два соколи, злинаючи, майже без маху крильми, до пишної білої хмарини. В цю надвечірню годину сонце заливало червоним світлом голе базальтове бескеття і буйну рослинність урочища. Простягтись долі, в затінку дерева, Зур намагався зметикувати, де ж це вхід до лігва печерного лева. Він має бути в одному з цих чорних скельних заломів, уже напівзатоплених сутінню. Ліворуч од молодого воїна тяглося болото, поросле очеретом, праворуч лежала порита, перетята ярками місцевість, укрита невисокими горбками. Гористий хребет сходив обабіч базальтовими відногами, подібними до поруйнованих кам’яних стін або гостроверхих пірамід. Очевидно, печерний лев спав у своєму лігві, залігши до вечора, поки з першою прохолодою не озвуться голоси пробуджених хижаків.

Нараз волосся Зурові стало сторч. Кремезна лев’яча постать вигулькнула на вершині найвищого горба. Це був не рудий лев, з тих, що нападали колись на їхній ліановий курінь, а величезний звір незнаної породи. Під деревом, де заліг Зур, трава росла невисока. Лев угледів людину.

Зур, ніби паралізований, припав до землі. Він не мав такої сили і завзяття, як Ун. Удар його списа не міг пропороти лев’ячих грудей. Кий не годен був перебити хребці, розвалити звірові голову. Треба було мерщій тікати. Дерево, під яким він лежав, було занизьке, щоб можна було відсидітися на ньому. Віддалік Зур побачив зубчату кам’яну стіну, яка могла б привести його на верхів’я скелястого пасма по вузькому гребеню, недоступному для лева-гіганта.

Ва зірвався на ноги й щодуху кинувся до найближчої відроги. Лев з риком почав спускатися з горба. Зур добіг до базальтового бескиду; напівобвалена стіна на якийсь час сховала його від очей хижака. На бігу без-плічко розглядав зубці й розколини, що вкривали базальтову кручу. Пробігши тисячу ліктів, Зур оглянувся: позаду нікого. Очевидно, лев збився з сліду і не знав, куди бігти. А може, ледачий, як усе його лев’яче кодло, він облишив погоню? Підбадьорений, Зур подався до базальтового стрімчака. Зненацька рик змусив його здригнутися; озирнувшись, він знов побачив ззаду чорну постать. Хижак летів величезними стрибками, розпалений переслідуванням і сповнений прагнення наздогнати здобич. Зур чимраз ближче чув його сапання. До скелястого пасма воїн уже не встигне добігти. Ще кілька стрибків — і звір схопить свою жертву.

Нараз утікачеву увагу привернули три скелясті виступи в базальтовій стіні. Вони були розташовані, наче зламані гілки на дереві; видряпавшись по них, можна було з допомогою четвертого виступу досягнути гострого гребеня базальтового бескиду.

Забратися туди могла тільки двонога істота з допомогою рук.

Зур підскочив, досяг першого залому, підтягнувся руками і ногами до другого, потім до третього залому, вчепився руками за четвертий і опинився на хребті стрімчака. Лев був зовсім близько. Він скочив високо вгору і звалився назад. Гола стіна не давала ніякої підпори для його важкого тіла. Після трьох марних стрибків звір, порикуючи з безсилої люті, відступив. Якусь хвилину людина і звір пожирали один одного страшним поглядом.

Сидячи верхи на базальтовому щиті, син Землі розмірковував, що краще: залишитися тут чи спуститися з другого, пологішого боку бескиду. Адже лев так чи інакше міг знайти до нього приступ або знизу, або згори.

Зур вагався не довше, ніж тупцював на місці лев. Тільки-но звір заходився нишпорити під базальтовою стіною, Зур скотився по крутосхилу і побіг на північ. На ходу він озирав скельні тріщини, сподіваючись знайти якийсь притулок. Перед очима йому весь час стояла їхня печера і лігво печерного лева.

Чорний лев усе не показувався. Можливо, тямущий і хитрий, як усі його родаки, він лише зачаївся, присипляючи підозру жертви, щоб потім заскочити її зненацька? А може, він усе ще шукає проходу серед осипища базальтової стіни? Але Зур не мав коли роздумувати. Всі його помисли були спрямовані на те, щоб знайти криївку. Він прожогом наближався до бескеття.

Йому залишилося пробігти ліктів п’ятдесят, коли позаду розлігся рик. Отже, погоня триває. Чорний лев, обминувши відногу, знов угледів людину. Приминаючи високу траву, він мчав риссю.

Серед скель ніяк не знаходилося жодної глибокої впадини чи розколини. Зур біг уже не своїми ногами, скоряючись лише інстинкту самозбереження.

Нарешті й базальтова стіна. Нараз син Землі побачив просто перед собою отвір у скелі., і тут же почув, як за спиною хекає звір і як шелестить трава.

Зур спинився. Серце як не вискакувало з грудей, голова йшла обертом, ноги помліли. Перед виряченими зо страху очима пливли скелі, дерева, кущі. Йому, молодому, так не хотілося помирати. Не вірилося, що він може загинути отак по-дурному. Але смерть уже була поруч, він відчував її подих. Хижі звірі не