Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Ця мить йому здалася довга, як вічність. Зур повинен зробити вибір. Позаду, за плечима, — чорний хижак, попереду — вхід до лігва печерного лева. Роздумувати ніколи. Від переслідувача його відокремлює п’ять-шість стрибків. І тут Зур притьмом поривається вперед. Якщо йому судилося загинути, то він помре в печері, біля свого притулку.

Молодий ва зникає в проваллі печери, як той горобчик у кобриній пащі.

— Гирр! Гирр! — гримить попереду і позад нього.

На червоному тлі отвору, залитого вечірнім світлом, проступає силует чорного лева. З темної нори печери назустріч йому виходить колосальна постать. Два величезних стрибки, пазурі по каменю — дряп! дряп! — зуби — клац! — і вже печерний лев святкує перемогу. Чорний хижак летить перевертом, скочується вниз і, впокорений непереможною силою суперника, повзе геть. З рани в боку тюжить кров, зрошуючи траву. На порозі лігва печерний лев, цар звірів, з високо піднятою головою стоїть і дивиться, як дає драла напасник, і з грудей його вихоплюється звитяжний рев.

Проте Зур навряд чи бачив цю битву гігантів. Йому лише відомо, що гору взяв господар печери. У знемозі він лежить крижем на долівці й чекає. Він знає, що пропащий. Ні сподіванки, ні роздачу в його душі. Зур чекає на смерть. Він скорився їй, як скорився болю, коли махайрод іклами рвав йому груди.

Нарикавшись вволю, гігант обертається й дибає до печери, зализуючи подряпину, залишену пазурами ворога. Він натикається на людину, простерту долі, обнюхує її і ставить на її плече свою величезну лапу, товстішу, ніж нога в гаура. Він може розшарпати це тріпотливе тіло, людина не пручатиметься. Але хижак не займає Зура. Його подих рівний. І ва здогадується — печерний лев упізнав запах, який щодня проникав крізь щілину в базальті до його лігва.

У безплічка знов оживає надія на рятунок. Невтоленна спрага до життя прокидається в молодому тілі. Він дивиться знизу вгору на страшну морду звіра і, згадавши, з якою цікавістю печерний лев завжди прислухався до звуків людської мови, шепоче:

— Зур у кігтях печерного лева, мов той сайгак.

Хижак засопів і зняв з рамена Зура свою лапу. Отже, близькість, що встановилася між ними тоді, коли кам’яна стіна відокремлювала їх, підтверджена. Молодий ва відчуває, як з кожною хвилиною зростає його шанс на порятунок. Не марно минуло його спілкування з хижаком. У цьому він переконався ще раз. Якщо хижак не розтерзав його зразу, виходить, Зур для нього не здобич. Між царем звірів і людиною укладено спілку.

Час не стоїть. Червоне сонячне кружало сідає за далеким нагір’ям. Але страшний хижак так і не чіпає Зура. Сівши на задні лапи перед сином Землі, він слухає знайомі звуки людської мови. Іноді він схиляє морду й обнюхує Зура, ніби хоче ще раз пересвідчитися, що це та сама істота. Іноді, ввібравши пазурі, звір торкає людину своєю дужою лапою. Так колись у материному лігві грався він з тими, хто з’явився на світ разом з ним. І щоразу Зурове серце стискається зо страху. Але страх помалу минає.

На півдні вечоріє дуже швидко. Отвір печери спочатку наливається синню, потім фіолетом. У небі заблимали дві зірки, вітрець обвіяв скелясте пасмо прохолодою.

Печерний лев звівся на ноги. Пора йти на лови. В його очах заяскріли зелені пломінці, ніздрі затрепетали. Ніч обіцяла йому здобич. І Зур відчув, що для нього знову настала хвилина між життям і смертю. Якщо він здасться печерному леву здобиччю, подібно до сили-силенної травоїдних, що ховалися в чагарях і хащах, то син Землі більше не побачить Уна. Кілька разів хижак, голосно сапаючи, вертався до людини. Його зелені очі, оточені глибокими тінями, пильно вдивлялися в тендітні обриси двоногої істоти. Нарешті, рикнувши востаннє, хижак вийшов з печери і пропав у кромішній нічній пітьмі.

Молодий воїн застрибав на радощах:

— Печерний лев уклав спілку з Зуром! — Він кинувся до щілини в базальті й голосно покликав: — Уне!

Почувся квапливий тупіт ніг. Печеру освітили червонясті відблиски смолоскипа. Побачивши Зура в лев’ячому лігві, син Тура вжахнувся:

— Навіщо Зур заліз туди? Печерний лев розірве його!

— А от і ні! — відповів молодий ва.

І він розповів товаришеві, як за ним гнався чорний лев і як він заскочив у печеру. Вражений Ун слухав, затамувавши подих, цю незвичайну історію, ще дивнішу, ніж історія приятелювання Нао з мамонтовим ватажком. Чого тільки не буває на цьому світі!

Вислухавши розповідь до кінця, Ун заявив гордо?

— Ун і Зур нині такі самі могутні, як вождь уламрів! — Але неспокій знов огорнув його. — Зур не повинен більше залишатися в лев’ячому лігві, - мовив він. — Я іду назустріч йому.

Товариші зійшлися біля південного краю скелястого кряжа. Повернувшись додому, вони розклали велике багаття на майданчику біля входу й довго сиділи коло вогню, тішачись, як ніколи, відчуттям спокою і безпеки,

А внизу в кромішній лісовій пітьмі чаїлися, вистежуючи здобич, хижаки і травоїдні з лементом рятувалися від переслідувачів тікали в нетрі й бережняк або гинули в пазурах лютих ворогів.

Ун і Зур часто любили ходити до щілини в скелі, Якщо печерний лев не спав, вони кликали його і розмовляли з ним по черзі, просуваючи носа в розколину. Попервах звірові не подобалася присутність Уна, груди