Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

його починали ходити ходором. Іноді, охоплений люттю й недовірою, хижак глухо рикав. Та поступово він призвичаївся до запаху другої людини. І якщо тепер лев підступав інколи до самої розколини, то лише тому, що відчував уже якусь симпатію до цих дивних двоногих істот, а ще тому, що навіть хижаки часом нудяться від самоти.

Одного вечора Ун заявив:

— Треба відновити спілку з печерним левом. Ун і Зур підуть до нього тоді, коли звір щось уполює.

Зур не заперечував, дарма що не любив важити головою, як його товариш. Але спілку з печерним левом він вважав своєю заслугою і часто думав про неї з радістю і гордістю. Якщо вони заживуть у згоді з печерним левом, тоді їм ніхто не страшний.

Якось уранці вони побачили в лев’ячому лігві тушу великої антилопи. Одного її стегна стало на те, щоб хижак наївся. Втомлений після ловів і обважнілий від ситості, звір міцно спав.

— Ми підемо до нього в печеру, коли він прокинеться, — мовив Ун. — Він дві ночі не буде голодний.

Друзі думали про це весь ранок, блукаючи річковими берегами або відпочиваючи під захистом базальтових скель. Жагуче проміння сонця розпікало голе бескеття і множило буйну рослинність по річкових оболонях та озерних заплавах. Удалечині на рівнині мелькали силуети якихось звірів, що бродили серед заростей. Орли й соколи перестали ширяти в піднебессі. Позабивалися в зелені хащі журавлі й чаплі. На поверхні річки іноді спливала округла чорна спина гіпопотама або похитувалося на хвилях довге й нерухоме, наче колода, тіло гавіала.

Опівдні Ун і Зур передрімали в своїй печері, потім довго сиділи на майданчику біля входу. Розпашілі на сонці скелі поволі вичахали в міру того, як подовжувалися їхні тіні. З річки війнув легіт і остудив оголені-людські тіла. Друзі сиділи, занурені в невиразні мрії. В юності взагалі все переживається яскравіше: радість і туга. Молоді воїни думали про рідний табір, загублений далеко в горах. Згадувалися мисливські пригоди, кочівля уламрів на південний схід, гористе пасмо, що перепинило їм шлях, підземний потік, уздовж якого вони пробиралися при світлі смолоскипів, і яскраві епізоди життя на нових землях, де вони опинились.

Примруживши очі, Ун знов бачив дхолів, гієн і вовків, освітлених полум’ям багаття, під сланцевою стіною, згадував, як махайрод роздирав іклами носорога і як він власноруч убив рудого звіра. При згадці про цей бій серце в уламра билося жвавіше, м’язи знов наливалися радістю перемоги. Перед очима сина Тура пропливали інші картини. Ось коло їхнього зеленого куреня бродять леви. Гуде земля від важкої ходи слонів-велетнів. Величезний пітон душить у своїх страшних обіймах необачного сайгака. Такі самі образи тіснилися і в Зуровій голові, правда, трохи інакше забарвлені.

Але найчастіше Ун і Зур думали про печерного лева, що жив по той бік скелястого кряжа, і нетерпляче ждали смерку. х

Коли сонце повечоріло, воїни спустилися підземним переходом. Звір уже прокинувся і взявся під’їсти. Він наминав окіст антилоп’ячої туші.

— Гайда до нього! — промовив Ун.

Син Землі не відмагався. Його рішення визрівало повільно, але як він уже зважувався, хоробрості йому не позичати.

Вони вийшли на майданчик біля входу і спустилися до підгір’я.

Травоїдні, втамувавши спрагу біля водопою, шукали притулку на ніч. Пронизливо кричали пернаті, пурхаючи з гілки на гілку або ховаючись серед листя. Великий гібон пробіг між деревами і видряпався на гінку пальму.

Уже майже смеркло, коли Ун і Зур обійшли скелясте пасмо й опинилися перед печерою. Ун сказав:

— Я перший.

Так уже в них повелося. Завжди в разі небезпеки широкі уламрові груди затуляли Зура й захищали його від загибелі. Але цього разу молодий ва заперечив:

— Печерний лев знає мене краще. Це мені треба стати між ним та Уном.

У взаєминах між товаришами не було фальшивого самолюбства. Кожний цінив у другому саме те, чого бракувало йому самому, і в разі потреби користувався цими перевагами. Ун погодився з доказами Зура.

- Іди! — сказав він.

Ун тримав у лівій руці кий, а в правій найкращий свій спис. У цю вирішальну хвилину він краще, ніж син Землі, розумів, чим вони обидва важать. Товариші перезирнулися між собою.

З вершини базальтового бескиду долинув войовничий орлиний клекіт. Шестеро величезних гаурів, що виткнулися на чисте місце, кинулися ховатися в байрак, між двома косогорами.

Зур тихо підійшов до чорного отвору печери. Хвилину його постать ясно вирізувалася на темному тлі входу, потім пропала в пітьмі. Молодий ва знову стояв віч-на-віч з царем звірів.

Хижак облишив гризти тушу. Світячи зеленими очима, він прикипів поглядом до тендітної постаті без-плічка.

Зур озвався півголосом:

— Люди прийшли поновити спілку з левом. Наближається дощовий сезон, коли дичина трапляється рідко і її важко добути. Тоді печерний лев поєднає свою силу з розумом і хитрощами Уна й Зура.

Хижак-гігант блимнув очима. Потім. звівся на весь свій зріст і поволі підступив до людини. Голова його торкнулася Зурового рамена, а Зур поклав свою руку на цупку гриву.

Найлютіші звірі відчувають симпатію й довіру до того, хто торкнеться до них. У душі сина Землі нема більше страху. Кілька разів він повторює свій рух і повільно пестить густу лев’ячу гриву. Звір стоїть нерухомо, його подих рівний.

А проте Зур ніяк не зважується покликати товариша. Аж тут в отворі забовваніла висока Унова постать. Ун все ще тримає в руках довбню і ратище. Печерний лев шумно вдихнув повітря і повернув до прибульця свою здоровенну морду, в роззявленій пащі блиснули ікла. Шкура на лобі у нього збрижилася, м’язи напружились, очі знов спалахнули фосфоричним блиском.