Читати книгу - "Шхуна «Колумб», Микола Петрович Трублаїні"

— Можна ще…

— Та що ти мені «можна та можна». Підіймай хоч і всі прапори! — Бариль розсердився, але, глянувши на штурмана, побачив, що той дивиться на нього не менш сердито.

— В чім справа? — спитав пілот.

— А в тім, — відповів штурман, натискаючи на «в тім», — що в нас нема жодного прапора, бо коли ми вилітали з Лузан, то командир так поспішав, що вирішив летіти без прапорів.

Бариль згадав, що справді так воно й було, простяг руку штурманові і примирливим голосом сказав:

— Ну, давай помиримось, в цьому я таки винуватий.

Петимко махнув рукою і, вилізши на крило літака, став оглядати море навколо. Він озброївся біноклем і пильно вдивлявся в пустельний обрій, сподіваючись побачити якийсь пароплав, але замість пароплава на віддалі кількох сот метрів помітив дивний плавучий предмет, що нагадував ніби людину, але здавалося більшим, ніж людина. Уважніше придивившись, зрозумів, що то плавають два чи три трупи.

— Петре Петровичу! Ми, здається, маємо приємних сусідів.

— А саме?

— Утопленики плавають.

Грюкаючи дерев'янкою, Бариль поліз до штурмана. Він теж побачив непорушних плавців.

— Надувай, Степановичу, кліпербот і жени в розвідку, — сказав Бариль. — Подивись, що то за мерці.

Штурман взявся до кліпербота і незабаром одштовхнувся веслом від літака. Бариль, розташувавшись на поверхні крил, спостерігав, як човник швидко йшов до утоплених. Петимко гріб з усієї сили. Він сидів спиною до літака і лише час від часу озирався назад. Ось човник уже зовсім близько від них. І в цей момент пілотові захотілось протерти об'єктиви свого бінокля, йому здалося, ніби мрець заворушився й підвів голову. Човен стояв уже поруч утоплених, і штурман схилився над водою. У Бариля заболіли очі від напруження, він зажмурився, а коли знов подивився, то ясно побачив, що Петимко когось втягає в човен.

— Тю-тю, ф'ю-ф'ю-ю-ю! — засвистів пілот, — значить, один ще живий. Аби тільки цей ведмідь Степанович не перевернув кліпербота, а то доведеться мені пливти їм допомагати. — І він допитливо подивився на свою ногу.

Назад штурман повертався дуже повільно. Він буксирував за собою утоплених.

— Чого він мертвяків сюди тягне? — питав самого себе Бариль. — Що воно за дорогоцінність?..

Коли кліпербот підійшов зовсім близько, пілот побачив, що за човном пливе лише один мрець та й той… однією рукою загрібав воду.

— Ей, на човні! — закричав Бариль. Зірвавши з голови шолом, він потряс ним у повітрі, висловлюючи цим свої найкращі почуття.

Петимко не відповідав. Він гріб з усієї сили, намагаючись якнайшвидше пришвартуватися до «Розвідувача риби». Нарешті, гумовий борт торкнувся літака, і пілот допоміг штурманові витягти з човника напівнепритомну дівчинку. Її посадили на місце спостерігача, бо покласти на маленькому літаку було ніде, хіба на крилах. Потім витягли того, що залишився у воді і, очевидно, насилу тримався за поплавець. То був хлопець, якого штурман впізнав аж тоді, коли він опинився на хвостовій частині фюзеляжу.

— Марко Завірюха! — здивовано сказав Петимко. Він зустрічав кілька разів юнгу з «Колумба» і дуже шкодував, коли довідався в Соколиному про його загибель. У воді він його спочатку не впізнав.

Почувши ім'я Марка Завірюхи, Бариль одразу зрозумів, хто перед ним.

— Люда Ананьєва? — спитав він, показуючи на дівчинку, якої так само, як і Марка, ніколи не бачив.

— Ні… — хрипло відповів Марко. — Дайте води!

Штурман негайно протяг хлопцеві фляжку з водою, але той жестом показав, щоб спочатку напоїли дівчинку, і назвав її:

— Яся Знайда.

Поки штурман вливав Ясі в рот води, Бариль спитав Марка:

— Люда Ананьєва потонула?

— Ні, вона на підводному човні.

Напившись води, дівчинка розплющила очі, видно, їй одразу полегшало. Петимкові довелося влаштувати врятованих на крилах літака. Пілот завзято допомагав, наскільки це дозволяла йому дерев'янка. Мусили щось підстелити, пристосувати все так, щоб несподівані гості не поскочувалися з плоских крил. Нарешті, треба було роздягти їх та витерти, а потім одягти в суху одежу. «Розвідувач риби» цейхгаузу не мав, і обом льотчикам довелося зняти з-під комбінезонів частину свого одягу й віддати урятованим. Ясю одягли в костюм Бариля, і одна штанина була в неї коротка, а другу довелося підкочувати. Костюм Петимка хоч виглядав довгим і бахматим на Маркові, але загалом прийшовся, і після перевдягання хлопець почував себе дуже добре. Він хотів одразу встати, але штурман наказав обом відпочити.

Вже було шістнадцять годин без п'яти хвилин, сонце припікало майже так само, як і раніше, але з південного заходу повіяв вітерець і приніс маленьку прохолоду. Обрій залишався пустельним. Петимко, підрахувавши свої виміри, показав Барилю на карті місце їхнього перебування. Обоє прийшли до невтішного висновку, що «Розвідувач риби» був далеченько від лінії, якою курсують пароплави між Лузанами та сусідніми портами. Правда, десь поблизу проходив шлях експресних пароплавів, що раз на три дні підтримували пасажирський зв'язок з закордоном. Завтра можна було сподіватися зустріти один з них.

— Нас шукатиме «Буревісник», — сказав пілот, — хоча сьогодні навряд чи знайде, бо ми одлетіли далеко і потім, втікаючи, змінили курс, а він насамперед шукатиме там, де ми мусили пролітати, як умовились з командиром есмінця. Аби тільки у шторм не потрапити, а так ми кілька днів просидіти зможемо. Води трошки є, і аварійного запасу днів на три вистачить.

— Шторму не повинно бути, — відповів штурман. — Вітру треба сподіватися, але не більше п'яти балів.

— Нема лиха без добра, нам таки пощастило, — показав Бариль на врятованих.

— Я, розумієш, підпливаю, дивлюсь, один ворушиться… Ну, почув голос, швидше до них. А вони зовсім знесилились. Коли б не той поплавок, то вже давно опинилися б на дні.

— Ану, витягни його, подивимось, що воно таке.

Петимко перехилився й витяг гумову подушку,