Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Дозвольте мені облегшити душу перед вами й признатися, що вартовий з мене був абиякий. У моїй голові снувалися всесвітні проблеми, тож як я міг - полишений цілком на себе на такій плідній для мислення височині,- як я міг сумлінно виконувати свої обов’язки й дотримуватись неодмінного для всіх китобійних суден наказу: «Не спускай очей з навітряного боку і гукай, як тільки щось побачиш!»

І дозвольте тут щиро остерегти вас, власники нентакітських суден! Бережіться брати на службу, що вимагає такої пильності, юнаків із змарнілими обличчями та запалими очима, схильних до недоречного заглиблення в роздуми,- тих, хто приходить на судно з «Федоном», 55 а не з Баудічем 56 у голові.

Бережіться таких, кажу вам: перше ніж убити для вас кита, його треба побачити, а такий молодий платонік із запалими очима десять разів обпливе на вашому кораблі довкола світу, але не збагатить вас і на унцію спермацету. Ці перестороги аж ніяк не зайві. Бо в наші дні китобійний промисел дає пристановище багатьом романтичним, меланхолійним, задумливим юнакам, яким остогидли докучливі земні турботи, і вони шукають розваги в смолі та китовому салі. Такий Чайльд-Гарольд нерідко вибирається на марс якогось нещасливого, розчарованого китобійного судна й вибухає похмурими словами:

Хвилюй, глибокий синій океане!

Сто тисяч салотопів борознять тебе

Намарне… 57

Дуже часто капітани таких суден винуватять саме цих неуважливих молодих філософів і дорікають їм, що вони не виявляють достатнього «зацікавлення» плаванням, натякаючи, ніби вони так начисто позбавлені будь-яких честолюбних поривань, що потай, у глибині душі, воліли б зовсім не побачити китів. Та марно: молоді платоніки виправдовуються тим, що в них поганий зір. Вони, мовляв, короткозорі, тож яке пуття з того, що вони напружуватимуть зорові нерви? А біноклі вони забули вдома.

- Ех ти, мавпо,- сказав один гарпунник такому юнакові.- Ми вже три роки в плаванні, з шкури пнемося, а ти ще не нагледів жодного кита. Тільки-но залізеш на марс, як зразу китів у морі мов кіт наплакав.

Може, кити й були там; може, навіть ген на обрії плавали цілі табуни їх. Та задумливого юнака так уколисує мигтючий ритм хвиль і власних думок, укидає його в таку дурманну апатію, в такі пусті, несвідомі марення, що він урешті сам себе забуває, і таємнича безодня під ним здається йому видимим образом тої глибокої, синьої, бездонної духовності, що сповнює все людство і всю природу; і все те дивне, рухливе, ледь помічене й прекрасне, що уникає його зору, кожен ледь розрізнений, ледь вистромлений з води плавець якоїсь невиразної підводної тіні здається йому втіленням тих невловних думок, що наповнюють душу, тільки невпинно пролітаючи крізь неї. В цьому завороженому стані дух наш відлітає туди, звідки він з’явився, він розсіюється в часі й просторі, як розвіяний на вітрі пантеїстичний попіл Кранмера, 58 і кінець кінцем відкладається на кожному узбережжі нашої земної кулі, щоб стати його часткою.

Тепер у тобі нема іншого життя, крім того, розколиханого, вділеного тобі легким погойдуванням корабля на хвилях; життя, позиченого кораблем у моря, а морем - у незбагненних господніх припливів та відпливів. Та, заглиблений у цей сон, у це марення, поворуши хоч трохи, хоч на дюйм рукою чи ногою, відпусти опору, за яку тримаєшся,- і ти з жахом усвідомиш себе знову. Ти витаєш над Декартовими вирами. 59 І, можливо, якось опівдні, в щонайкращу погоду, здушено скрикнувши, ти зірвешся й полетиш крізь це прозоре повітря в оте тропічне море, щоб уже не виринути з нього. Тож бережіться, пантеїсти!

36
НА ЮТІ

(Входить Ахав; потім - усі)

Це сталося невдовзі після пригоди з люлькою, вранці, майже зразу після снідання. Ахав, як звичайно, трапом піднявся з кают-компанії на палубу. Більшість капітанів прогулюються в цю годину - так, як ото сільські поміщики після сніданку проходжаються по садку.

Невдовзі почувся твердий стукіт костяної ноги; Ахав ходив, як завше, туди й сюди по дошках палуби, що давно знала його ходу: адже та палуба, мов геологічні скам'янілості, вся була помережана його характерними слідами. Пильно придивившись і до його поораного зморшками чола, ви й там би розгледіли ще виразніші сліди, сліди єдиної невсипущої думки, що безнастанно снувалась у нього в голові.

Але того ранку, про який я оповідаю, ці сліди здавалися ще глибшими, і навіть його неспокійна хода лишала на палубі глибші позначки. Ахав був такий заполонений своєю думкою, що з кожним його одноманітним поворотом - раз біля грот-щогли, другий - біля нактоуза - на обличчі його майже видно було, як ця думка повертається разом з ним і разом з ним знову починає крокувати. Справді, вона так заполонила його, що просто-таки здавалася внутрішнім відбитком усіх його зовнішніх рухів.

- Ти бачиш, Фласк? - шепнув Стаб.- У ньому якесь курча прокльовується. Скоро вилупиться.

Минала година за годиною. Ахав то ховався в каюті й замикався там, то знову ходив по палубі з тим самим фанатичним зосередженням в очах.

День уже хилився до вечора. Несподівано капітан зупинився біля фальшборту і, встромивши ногу в одну з просвердлених там дірок, а рукою вхопившись за ванту, наказав Старбакові скликати всіх на ют.

- Єсть! - відказав помічник, здивований наказом, якого дуже рідко віддають на кораблях: хіба в якихось надзвичайних випадках.

- Скличте всіх на ют! - повторив Ахав.- Гей, на марсах! Спускайтеся!

Коли команда зібралася і всі з непорозумілими, здивованими обличчями витріщились на капітана - бо його вид чимось дуже нагадував захмарений небосхил перед бурею,- Ахав, позирнувши квапливо на море, а потім оббігши очима вишикуваних перед ним людей, зрушив з місця і, неначе був на палубі сам, знову почав важко ходити туди й сюди. Схиливши голову в насунутому на очі капелюсі, він ходив і ходив, ніби не помічаючи, як зачудовано перешіптуються матроси, аж урешті Стаб обережно шепнув Фласкові, що Ахав, мабуть, скликав їх, щоб вони засвідчили рекорд з пішої ходьби. Та це тривало недовго. Раптово зупинившись, Ахав вигукнув:

- Хлопці, що ви зробите, як