BooksUkraine.com » Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

181
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 98
Перейти на сторінку:
Відчув інстинк­том, що во­на бу­де йо­го най­тяж­чим во­ро­гом у бо­ротьбі за йо­го щас­тя. Ні батько, ні Ми­хай­ло, ні лю­ди, ніхто інший - ли­ше во­на од­на! Од­на-однісінька во­на.

Мимоволі зби­ли­ся йо­го ру­ки в п'ясту­ки.


- Мамо! ма­мо! - про­си­чав не­на­вис­но крізь зу­би, за­тис­ка­ючи сильно п'ясту­ки. Всю­ди стрічав її. Всю­ди бу­ло її пов­но! Зда­ва­ло­ся, був би її зда­вив, так ду­же ста­ну­ла йо­му на­раз в до­розі і з та­кою свідо­мою не­на­вис­тю зга­дав її в ту хви­ли­ну.


Його гру­ди підня­ли­ся із внутрішнього зво­ру­шен­ня і ні­здрі зад­ри­жа­ли. Був страш­ний в оцій хвилі. Як­би бу­ла Ма­рійка йо­го те­пер по­ба­чи­ла, бу­ла б без сумніву ска­за­ла: «Те­пер він знов який­сь без ла­ду!» До то­го гриз­ла й му­чи­ла йо­го вічна три­во­га, що не діста­не ніякої землі. По­чув се­бе не­на­че відки­не­ним, не­на­че без вар­тості й відчув, що не мо­же бу­ти без землі. Але і без Рахіри не міг ли­ши­ти­ся.


«Рахіра - або зем­ля!…» - ска­зав од­но­го ра­зу ко­рот­ко та­то, а ма­ма не­на­че ти­ся­ча­ми язиків пов­то­ря­ла те са­ме. Всі за­кут­ки ха­ти відзи­ва­ли­ся до нього, як ста­нув ли­ше на по­розі до­му. Ба навіть і са­ма зем­ля ма­ла ли­ше ті одні сло­ва для нього. Всю­ди, де спи­нив­ся йо­го пог­ляд: на по­лях, на ни­вах, де пи­ша­ло­ся збіжжя, ше­лестіла ку­ку­руд­за, пе­реміня­ло­ся все в те од­но:


«Рахіра - або зем­ля!»


Се ви­пи­ва­ло йо­го кров і ви­во­ди­ло з рівно­ва­ги. Під час двох років, ко­ли був при­не­во­ле­ний слу­жи­ти їй уд­воє стільки, во­на при­ку­ва­ла йо­го до се­бе більше, як батько й ма­ти.


А Рахіра знов го­во­ри­ла: «Як не бу­деш ма­ти землі, то не змо­же­мо поб­ра­ти­ся! З чо­го нам жи­ти?»


І справді, з чо­го їм жи­ти?


А її по­ки­ну­ти не при­хо­ди­ло йо­му навіть на дум­ку, не сни­ло навіть. Поп­рос­ту - не міг бу­ти без неї. Йо­го чо­ло змор­щи­ло­ся хмар­но.


«Рахіра - або зем­ля?…»


А відтак ска­зав у нім го­лос ви­раз­но й го­лос­но:


«А чо­му не од­но й дру­ге?»


Так, чо­му ж не од­но й дру­ге?


«І од­но, й дру­ге!» - заспіва­ло в нім, і він по­чув на­раз вдо­во­лен­ня, не­мов був уже в посіданні од­но­го й дру­го­го до­ро­го­го скар­бу.


Так, обоїх! Се вис­тар­ча­ло йо­му. Він ли­ше сього хотів. Се був по­ча­ток і кінець йо­го мрій і ба­жань. Оце, влас­не. І сього хотів він усіми нер­ва­ми свой­ого єства, хотів до кінця сво­го жит­тя. Ба­жав сього свідо­мо й несвідо­мо, ли­ше жив і ди­хав тим…


Ішов іще по­лем до бур­дея. Ніч бу­ла та­ка яс­на й лагідна, та­ка ти­ха, не­на­че хотіла розійти­ся в лагідності і красі. Десь-не-десь сто­яло мовч­ки, не ше­ве­ля­чи­ся, не жа­те ще збіжжя, дри­жа­ла ро­са на ко­лоссі, або тов­пи­ли­ся один по однім сно­пи в кла­нях, [103] ки­да­ючи відсто­ронь ве­ли­ку не­по­во­рот­ну тінь ко­ло се­бе.


Він ішов у нап­рямі по­ля, тою са­мою стеж­кою, що зни­жа­ла­ся, мов ко­тел, що ко­лись ішли нею Ан­на з Ми­хай­лом. Йо­го позір спи­нив­ся на бур­дею і де­ре­вині, що об­да­ва­ла йо­го тем­ною тінню, а відтак ми­мо­волі на «сусіднім» ліску.


Він ле­жав так тем­но й гус­то, так спокійно, не­на­чеб ждав на ко­го. Все ос­та­вав од­на­ко­вий і по­важ­ний. Хло­пець ус­по­коївся, пог­ля­нув­ши на нього, і інші об­раз­ки за­пов­ни­ли йо­го ду­шу. Звідти він час­то крав дро­ва. Там зру­бав він од­но­го ра­зу ціло­го дуб­ка і спро­дав жи­дові, і до сеї дни­ни не знав про се ніхто, іншим ра­зом ук­рав та­тові два шти­булі, спря­гав там і знов спро­дав жи­дові, і та­то на те не прий­шов. А знов раз, са­ме в се­ре­дині літа, заб­рав мамі ку­сень по­лот­на, що біли­ло­ся, за­ко­пав там - і ніхто й не пис­нув за ним.


Він був там певніший, як до­ма. Сей ліс ста­вав йо­му не раз у при­годі, не був да­ле­ко від бур­дея, а що най­ліпше - все, що в лісі роб­ле­но, не бу­ло гріхом. Чи вкрас­ти що, чи кра­де­не за­хо­ва­ти, чи чи­ни­ти там доб­ре або зле,- се все не бу­ло там гріхом. Уже як ліс кінчив­ся, як ли­ши­ла­ся ос­тан­ня де­ре­ви­на за спи­ною і чо­ловік сту­пив на рівне, чис­те по­ле, так ли­шив­ся за ним і вся­кий гріх, і він був свобідним, чис­тим, як пе­ред­ше…


Прискорив кро­ки.


Побачив зай­ця, як той гнав упе­ред нього ко­ню­ши­ною ви­со­ки­ми ско­ка­ми. Він му­сив йо­го діста­ти.


Ніч бу­ла та­ка місяч­на й ти­ха, все спа­ло, і ніхто не пе­реш­ко­дить йо­му вби­ти звіра. В бур­дею мав пиш­ну батько­ву стрільбу, що ніко­ли не хи­би­ла, а вби­ва­ла на місці. Так мав би що по­нес­ти завт­ра до жи­да на Гоп­пляц. Жи­ди самі ди­чи­ни не їдять, але во­ни ску­по­ву­ють її для панів до міста.


Он там ви­ри­нув він зно­ву із ко­ню­ши­ни, тем­ний і зграб­ний. Підняв­ся на задніх ла­пах і стеріг ву­ха­ми. Са­ме аж про­си­ло­ся грим­ну­ти в нього… Він не йшов уже з бур­дея, а біг. За­був уже і зем­лю, й Рахіру, і вся ва­га, що тяжіла йо­му ще пе­ред хви­лею на душі, бу­ла не­на­че зду­та: він відчу­вав і знав ли­ше од­но­го: то­го звіра он там він му­сив спа­ли­ти. Йо­го гна­ло до то­го, не­на­че му­сив се зро­би­ти за вся­ку ціну, не­на­че мав тим відзис­ка­ти всю рівно­ва­гу свой­ого єства.


Легкі, імлисті пос­таті, що висіли нед­виж­но пе­ред «сусіднім» лісом над вог­кою, баг­нис­тою ле­ва­дою, зда­ва­ло­ся, во­ру­ши­ли­ся, ожив­ля­ли­ся й не­замітно усу­ва­ли­ся з місця. Зда­ва­ло­ся, зли­ва­ли­ся ніжно в од­ну ма­су і, здійма­ючи­ся побідно вго­ру, мос­ти­ли, при­ма­ню­ючи таємни­чи­ми ру­ха­ми, до­ро­гу до тем­ної, ви­жи­да­ючої гли­би­ни лісу,


Одна звізда на небі най­шла своє місце не­вигідним і заміни­ла йо­го. Ве­ли­чез­ним, лу­ку­ва­тим роз­ма­хом ки­ну­ла­ся в простір і спи­ни­ла­ся срібною ме­рех­тя­чою точ­кою на про­тивнім місці безк­рай­ого го­лу­бо­го не­ба.


Одиноко й опу­ще­но ле­жав бур­дей на­пе­реді горст­ки тих лісо­вих де­рев, що зби­ли­ся до ку­пи са­до­ви­ни, а йо­го два дрібні вікон­ця ви­лис­ку­ва­ли­ся щи­ро до яс­но­го міся­ця і до ши­ро­кої пло­щи­ни, що роз­ли­ла­ся пе­ред ним.


Стара Сой­ка, зда­ва­ло­ся, ма­ла ли­хий сон. По довгім веш­тан­ню з од­но­го кут­ка сво­го обійстя в інше, сіла й за­ви­ла. Її го­ло­ва бу­ла сим ра­зом спу­ще­на до землі, а її вит­тя пов­не болісних, зловіщих вібрацій.



XVI



Наблизилася пізня осінь - лис­то­пад. Во­на при­ве­ла со­нячні, але вже хо­лодні дні й нез­ви­чай­но погідні ясні ночі. Од­на­че про во­ду го­во­ри­ли лю­ди, що во­на вже цвіте. В самій пізній осені був у неї час розцвіту. Во­на бу­ла ле­до­ва­то-зим­на, ма­ла рішу­че срібний по­лиск, та бу­ла та­ка чис­та і про­зо­ра, що на її дні мож­на бу­ло розрізни­ти і найдрібніші камінці.


Та вже ми­нув час білен­ня по­ло­тен. Білі довгі пас­ма по­ло­тен, що пи­ша­ли­ся кож­но­го літа у Марійки в поб­лизькості бур­дея в са­ду або

1 ... 63 64 65 ... 98
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"