Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— Що ви в біса робите? — не витримав Рапойто-Дубяго.

— Ось,— Тюрин показав на руку. На місцях, де він зчистив мертву шкіру, проступало татуювання.— Знак Апі.

*

— То ви кажете, знак Апі має бути на всіх гімназистах із зошита Богрова? Вони всі — змієпоклонці? І на титулі зошита Богрова — ім’я мого брата? Неймовірно...— Рапойто-Дубяго нервово затягнувся. Вони досі були у «Європейському». Вийшли з кімнати і зупинилися біля порожнього столу портьє. Звідси проглядався весь коридор.

Тюрин уперше бачив, щоб людополіціянт палив. Доти лише нюхав тютюн. Новина спантеличила Рапойто-Дубяга. Він кілька разів повторив «Апі», ніби вже чув це ім’я, хоча і не зовсім розумів, що воно значить.

— Мушу вас запитати,— почав Тюрин.— Ви переконані, що Сашко Хоменко помер під час навали кощів у 1892-му?

Людополіціянт стиснув губи. Між бровами з’явилася зморшка. Цигарка майже погасла.

— Я був лише на кілька років старший за нього. Сашко — мамин мазунчик — легко захоплювався. Наукою, революцією, новими теоріями; я думав, віра в Апі була черговою ідеєю-фікс. Він говорив, що мати Змія — єдина, хто здатен розбудити легендарного царя нечисті. Що Апі володіє унікальним артефактом. Дідько! Сашко зв’язався з якимись людьми і людиноподібними. Почав часто зникати. За два тижні до погрому теж кудись поїхав. Так сказав матері. А потім кощі, паніка, місто у вогні. Я зрозумів, що брат зник, за кілька тижнів після погрому. Почали шукати, але все марно. Його не було ні серед живих, ні серед мертвих.

Рапойто-Дубяго на мить замовк. Тюрин здивовано підняв брови.

— Я перевіряв — ходив до Солохи. Вона не змогла знайти його душу,— уточнив людополіціянт.— А тепер виявляється, що весь цей час він міг бути живий? Вербувати нових членів у цю таємну організацію змієпоклонців? На голову не налазить.

— Ви казали, він зв’язався з якимись людьми, ви когось із них бачили?

Поліціянти винесли Цегета з номера. Портьє притримав двері. Топчій ніс ноги. Рапойто-Дубяго відвернувся від колег і схилився до Тюрина. У синє обличчя ударив дим.

— Ні. Я тоді почав служити у поліції. Попечена мавка Пузріної тощо. Прагнув показати себе. Стійте! — хапаючись за думку, Рапойто-Дубяго підняв вказівний палець.— Лише раз я бачив Сашка зі значно старшим чоловіком. Дивно: вперше, коли вас побачив, я чомусь згадав його. Але той чоловік мав шрам на лівій щоці.

Тепер Тюрин нервово стиснув плечима, ніби не розумів, про що говорить Рапойто-Дубяго.

— Було б поговорити з Голубєвим. Він може знати, де зараз ваш брат.

— Так, Вальдемар Голубєв...— людополіціянт замислився. На дні темних очей з’явився дивний відблиск. Він глянув на аркуші з прізвищами, перевів погляд на Тюрина, неуважно посміхнувся і повернувся до тіла Цегета.

«Його не було ні серед живих, ні серед мертвих. Я перевіряв — ходив до Солохи»,— відлунням відбилося у голові відживленого.

*

Тюрин вирішив не говорити батькам гімназистів справжню причину огляду їхніх дітей. Офіційно — це нова перевірка на зараження. Олександру Петровичу було достатньо тільки натякнути, що в околодку з’явились кощі, й батьки з готовністю показували дітей.

У реальності слід від укусу означав, що істота приречена. Люди перетворювалися на кощів за кілька хвилин після зараження, інші види — по-різному. Від години до доби. Найдовше опиралися інфекції водяники, але і вони зрештою ставали кощами. І порятунку від цього не було. Перетворених виловлювали, ізолювали і зрештою спалювали у яру біля Олександрівської лікарні, від чого на цілий околодок стояв задушливий сморід горілого м’яса.

Брак достовірної інформації грав на руку. Батьки вірили, що вчасно виявлений укус дозволить урятувати дитину.

Як і передбачав Тюрин, усі «херувими» мали знак Апі. Але ніхто з них не зміг пояснити, як і коли його отримав. На розпитування про участь у таємній організації гімназисти тільки кліпали очима і не розуміли, про що говорить синьопикий поліціянт.

Усі, крім родини Кендриків, мешкали далеко від Стрітенської церкви, та й Кендрики там майже не бували.

Інших людей із зошита Богрова діти не знали. Єдине, що всіх об’єднувало,— Перша гімназія. Там учився перед зникненням і Сашко Хоменко. Але його ім’я, як і опис, не викликали у гімназистів жодних емоцій.

Кендрик попросився поговорити з Тюриним без батьків. Мати злякано притулила хустку до рота, але скорилася. Батько зблід і попросив нічого не приховувати.

— Не кажіть їм,— опустив худі плечі Кендрик,— я справді не знаю, звідки це татуювання.— Під лопаткою у хлопчика чорнів знак Апі.— Але мені, Шанявському і Черняхівському снився один і той самий сон: жінка з золотими очима і зміїним тілом кликала до себе,— хлопчик густо почервонів,— а потім усі ми знайшли знак. І знаєте,— Кендрик звів на поліціянта великі допитливі очі,— коли ми з мамою після того сну були на службі у Стрітенській церкві, то мені здалося, що з золотоокою жінкою я зустрічався саме там. Але уві сні надворі було темно. А вдень під час служби я нічого не відчув. Ніби та істота, та жінка, могла з’являтися тільки вночі.

Людиноподібні Зайцев і Бернер підтвердили розповідь Кендрика.

Тюрин звелів приставити до п’ятьох гімназистів зі знаками Апі негласний нагляд. І Богров, і Цегет, на думку експертів, укоротили собі віку, але Олександр Петрович мав іншу версію. Їх знищує Сашко Хоменко, а отже, небезпека загрожує й іншим.

Студенти з зошита Богрова майже всі перебували поза межами Києва. Сікорський був за кордоном — випробовував новий літальний апарат, Шульгін викладав у Одесі, Булгаков поїхав до нареченої в Саратов. Усім телеграфували і просили з’явитися, але надії було мало — місто закрили на карантин. З Києва випускали хіба що червоний цукор і сухе варення.

Єдиний, хто точно залишався у Києві, був Вальдемар Голубєв.

*

Голубєви жили на Андріївському узвозі в одноповерховому будинку, покритому зеленою бляхою. З-за паркана визирали довгі гілки старезної липи. Влітку маєток потопав у зелені. Вікна, що виходили на вулицю, були завішані фіранками. Грубі дубові двері здавалися давно нефарбованими. Замість ручки було прикріплене велике металеве кільце у формі змія, що кусає себе за хвіст. Від будинку віяло старосвітськістю і водночас ворожістю. На подвір’ї стояла тиша, а у вікнах було темно. Дрібний сніг засіяв бруківку. Поодинокі пішоходи поспішали сховатися по домівках. Холод і кощі змушували швидше