з часу: ти себе тоді відчуваєш і поза часом, і поза світом, не існує для тебе в ту мить ні вчора, ні сьогодні, ні завтра… Годі тобі самому смоктати, дай-но мені… По черзі прикладалися до шийки пляшки з «байстрюком», прихопленої з «Покитута»… Чудово, Різниче, чудово… Від «байстрюка»?.. Та ні, це я надумав одну річ. Виставити дона Рамона — Іуду у великодню суботу на даху твого будинку, щоб люди його лінчували, бодай у вигляді опудала. Мабуть, я тебе прошу забагато, еге? Коли вже ти його потяг, то тільки для того, щоб урятувати, і то не його самого, а я знаю, кого з-посеред отих покидьків. Проте давай зробимо так: ти мені віддаси опудало, і я його заберу додому, е ні, додому мені брати його не можна: мої сестри трохи звихнуті. Триматиму його в своїй майстерні. Ідея, Різниче, велика ідея! Започаткуємо ним у моїй майстерні галерею бандитів. Я ще можу зробити Алькапоне, Вікторіано Уерту. Але говори, скажи щось, не мовчи, заведи свого грамофона, засурми у свою сурму, на те ж господь і дав тобі рота, щоб ти говорив, висловлював думки. Що ти там усе собі думаєш? То віддаси мені мою ляльку? Скажи, віддаси?.. Так, віддам, нащо вона мені здалася, — врешті відповів Тантаніс якимсь непевним голосом, розімлілий від «байстрюка», що викликав хтиву слабість у всьому тілі. То коли ти мені його повернеш? Скажи, коли? Може, все-таки виставиш його на даху як Іуду? Ото я дурний, усе запитую тебе про те саме, хоч і добре знаю, що ти цього не зробиш… За умови… Ет, умова, яка там умова! Адже він не лише мій, а й твій. Це така сама правда, як і те, що ти адвокат, Різниче… Мій! твій, повторив, мов папуга, Різник, мій і твій: твій, бо ти його зробив, а мій, бо я його не знищив… Ти не наважився?.. Еге ж, не наважився, адже це твій шедевр… От і гаразд, зауважив Сатир, потягши ковток із пляшки. От і гаразд. Це той випадок, коли мільйонер купує витвір відомого митця, витвір, що однаково належить, — хоч його й продано за мільйони, — тому, хто його створив… Ти так гадаєш? — заперечив Різник, жваво жестикулюючи, бо був уже добряче напідпитку. — На жаль, це не зовсім так. Витвір належить мільйонерові, його дітям, онукам, аж доки врешті не перейде як дарунок у власність якогось музею… Тут ти цілком маєш рацію, погодився Сатир, але чому є такі люди, як ти, що не дають чоловікові потішитись бодай мріями, бодай п’яному; навіщо вони силоміць повертають його до дійсності, до того, що він і так знає, на жаль, надто добре знає. Та ти, звичайно, тямиш, про що я, адже ми так розуміємо один одного… Я хочу поїхати на пристань, сказав Різник. Що ж, їдьмо на пристань. Чому б нам не поїхати?.. А як з опудалом? Що робитимемо з опудалом?.. Я тобі його дарую, Різниче, дарую його тобі… Вони потягли ще з пляшки, сигарета в них лишилась одна на двох, і вони її викурили, затягуючись по черзі. Роги, дійки, ноги дійної корови з воза «Ссавці, цмулії та грошолови», яку смоктали державні паразити, полетіли з воза додолу. Обличчя, руки, напхані ватою рукавички, сурдути з чорного паперу, сомбреро, ганчір’я, еполети, Цезарі з воза «Жахи християнства», папи, гангстери, раби, виснажені голодом люди-кістяки в тюрбанах і з пов’язками на стегнах — все тепер лежало купою на землі… Ні, Сатире, не можеш ти мені подарувати опудала, яке я потяг із воза… Чому?.. Бо воно не лише твоє. Воно твоє і — моє. Отакий юридичний бік справи… Твоя правда, Різниче, я не маю права дарувати те, що належить не тільки мені… І по якійсь хвилі: знайшов, знайшов вихід! Я дарую тобі мою половину: оскільки твого й мого там по половині, я дарую тобі свою половину… Ні, ні, Сатире, я тобі поступаюсь моєю, дозволь мені поступитись тобі своєю… Вони обіймалися, плакали, — брате мій, брате, — слинили один одному плечі… Або ж, якщо тебе це влаштовує, давай розділимо його навпіл… Сатир відіпхнув від себе Різника на відстань витягнутих рук. Ти, Тантанісе, хитра бестія. Хочеш, щоб опудало дісталося тобі, щоб я сказав, як та мати на Соломоновім суді: ні, ні, не рубайте. Гаразд, старий, я згоден: розділімо опудало надвоє; звісно, краще, якби воно було з м’яса й кісток, тоді б ми посікли його на фарш… Я, Сатире, згоден подарувати тобі мою половину, щоб ти був повним хазяїном свого витвору… О-о, хіба я не казав, що ти хитра бестія! Бач, який щедрий, який безкорисливий! Просто воно дісталося тобі на дурняк, ти не платив за нього, ти його поцупив, украв — оце тобі вся щира правда. І не поїду я з тобою на пристань, не поїду… не поїду. Чого це я маю туди їхати?.. Їдьмо, Сатире, вивітримо хміль, а то далі вже неможливо: така спека, піт заливає очі… А може, я не хочу, щоб із мене виходив хміль. Навіщо ж я тоді пив — щоб протвережуватись? Ні, ні, я ще не зовсім здурів… еге ж, не зовсім… я поринув у забуття… я щасливий, такий щасливий…
— Так, так, понапивались… Алло! Алло! Ти кажеш, що вони понапивались. А потім?
— Ти зараз упадеш, Тройо, хапайся за що-небудь, бо впадеш, коли я тобі розповім…
— Поїхали на пристань?
— Де там на пристань! Потрапили до божевільні!
— До божевільні? Біла гарячка?
— Та ні, яка гарячка… Вони зайшли туди до Чорного, щоб їхати разом на пристань. Алло! Алло! Тройо!
— Так, так, я слухаю.
— А що обидва були добре напідпитку, то Чорний, котрий проходить практику в жіночому відділенні божевільні, завів їх до свого кабінету й запропонував їм перепочити, бо вони, мовляв, дуже стомлені…
— Тобто п’яні…
— Еге ж, але п’яному не можна казати, що він п’яний: то для нього найбільша образа. Різник не хотів, але Сатир, котрий більше випив…
— Тобто стомився…
— Так, так, стомився, згоден… Отож Сатир погодився, і вони поскидали з себе плащі, піджаки, штани, одне слово, пороздягалися до майок і трусів… Др-р-р-р…
— Ну й дирчить цей телефон!
— Отож пороздягалися вони до майок і трусів, лягли і відразу поснули. Тоді Чорний вийшов купити якихось продуктів, щоб узяти з собою на пристань. Там стільки тепер товчеться народу, що нічого не купиш. Купив хліба, сардин, ковбаси, сиру, вина. Поки він ходив… Алло! Алло! Ти чуєш мене, Тройо?
