Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

Врешті батько завдяки своїм знайомствам у мерії знайшов необхідні гроші. Я пішла до окуліста, той виявив у мене сильну короткозорість, перспектива окулярів стала ще реальнішою. Власне чітке відображення у дзеркалі стало для мене важким ударом: покрита прищами шкіра, зашироке пласке обличчя, великий рот, здоровий ніс і очі, заховані за роговою оправою окулярів, форма якої, здавалося, навмисне створена бридкою якимось злим дизайнером і доходила мені аж до брів, що й без того були вже занадто густими та навислими. Я почувалася остаточно спотвореною і вирішила одягати окуляри тільки вдома або лише тоді, коли треба було щось списати з дошки. Але якось після уроків я забула їх на парті. Я бігом повернулася до класу, але було вже пізно. У поспіху, який охоплював усіх після останнього дзвінка, вони впали на підлогу, і тепер одна дужка була зламана, а скельце — розбилося. Я розплакалася.

У мене не вистачило духу йти додому, тому я подалася до Ліли за підтримкою. Я розповіла їй про те, що зі мною трапилося, вона попросила показати їй окуляри. Наказала їх залишити. Ліла сказала це рішучим тоном, але дещо відмінним від звичного. Вона здавалася спокійнішою, ніби вже не було потреби боротися до знемоги за будь-яку дрібницю. Я розраховувала на те, що Ріно вдасться за допомогою якихось чоботарських інструментів дивом їх відремонтувати, тож повернулася додому, сподіваючись, що мої батьки не помітять відсутності окулярів.

Кілька днів потому, вже під вечір, я почула, як хтось кликав мене знадвору. Внизу на мене чекала Ліла, на носі в неї були начеплені мої окуляри, і в першу мить мене вразило не стільки те, що вони здавалися геть новими, скільки те, що вони їй справді личили. Я кинулася на вулицю, думаючи про себе: от чому їй вони так до лиця, хоча якраз їй вони зовсім не потрібні, а мені, що без них не може обійтися, вони так спотворюють обличчя? Щойно я вийшла з під’їзду, вона весело зняла окуляри, кліпаючи очима: «У мене від них болять очі!» Вона сама мені їх начепила і вигукнула: «Як тобі в них добре! Ти повинна завжди їх носити!» Виявляється, вона віддала окуляри Стефано, а той відніс їх в центрі міста до одного окуліста, щоб той відремонтував. Я збентежено пробурмотіла, що ніколи не зможу їй відплатити, на що вона відповіла з певною часткою іронії у голосі:

— Відплатити? У якому сенсі?

— Віддати тобі гроші.

Вона усміхнулася і відповіла гордо:

— Немає потреби, тепер я роблю з грошима, що захочу.

  43

Гроші ще більше посилили враження, що те, чого не вистачало мені, було в неї і навпаки: постійна гра обміну та протиставлень, яка часом з радістю, а часом — з болем, змушувала нас почуватися необхідними одна для одної.

«У неї є Стефано, — сказала я сама собі після того випадку з окулярами, — їй досить клацнути пальцями, і окуляри вже відремонтовано. А у мене що є?»

Я відповіла собі, що в мене є школа — привілей, який вона втратила назавжди. То було моє багатство, — намагалася я переконати саму себе. І справді, того року всі викладачі знову почали мене розхвалювати. Оцінки в табелі були відмінні, навіть заочний курс з теології я пройшла успішно, отримавши в нагороду Біблію у чорній обкладинці.

Я пишалася своїми успіхами, виставляючи їх напоказ, ніби срібний браслет матері, але насправді не знала, що мені з ними робити. У класі не було нікого, з ким я могла б обговорювати прочитане або ті думки, що приходили мені в голову. Альфонсо вчився старанно, після невдалого початку минулого року його справи пішли краще, і він мав гарні оцінки з усіх предметів. Але коли я спробувала поговорити з ним про «Заручених»[11] чи про інші романи, які я і надалі брала у бібліотеці вчителя Ферраро, або про Святого Духа, він обмежувався тим, що слухав і — чи то через скромність, чи то через незнання — не казав нічого такого, що могло б розвинути мою думку. Навіть більше того, якщо під час опитування на уроках він висловлювався чистою італійською мовою, то після уроків завжди розмовляв тільки на діалекті. А на діалекті було важко міркувати про продажність цивільних судів, як то добре видно з розмови під час обіду у домі дона Родріго, або про відносини між Богом, Святим Духом та Ісусом. Незважаючи на те що вони — три лики одного Господа, коли розділялися на три, то, на мою думку, між ними все одно повинна була існувати певна ієрархія; отож хто з них був головніший, а хто — останній?

Скоро мені пригадалося те, що колись казав Пасквале: мій ліцей, хоч і класичний, все ж був не одним з найкращих. Я дійшла висновку, що він мав рацію. Дуже рідко мені доводилося бачити моїх однокласниць одягненими так гарно, як молодь з вулиці дей Мілле. І ніколи не траплялося такого, щоб за ними приїжджали після уроків вишукано одягнені парубки на дорогих машинах, як у Марчелло чи Стефано. Та й інтелектуальними здібностями особливо ніхто не виділявся. Єдиним, хто мав славу здібного учня, був Ніно, та зважаючи на моє холодне ставлення до нього, він навіть не дивився у мій бік. То що ж мені тепер робити?

Мені кортіло висловитися, в голові роїлося безліч думок. Я зверталася до Ліли, особливо під час канікул. Ми зустрічалися, розмовляли про все на світі. Я розповідала їй у найдрібніших деталях про уроки, про викладачів. Ліла завжди мене уважно слухала, а я потайки сподівалася, що вона знову зацікавиться навчанням і, як у давні часи, нишком побіжить до бібліотеки за книжками, щоб не відставати від мене у навчанні. Але цього так і не сталося; ніби одна частина її особистості тримала на припоні іншу. Замість цього почала проявлятися нова риса її характеру: бажання несподівано перебивати співрозмовника, зазвичай в іронічному тоні. Наприклад, одного разу я розказувала їй про курси з теології і, аби справити враження, вирішила поділитися з нею своїми думками та сумнівами про Святого Духа, функція якого мені була не зовсім зрозумілою. «Що він собою являє? — міркувала я вголос. — Якась другорядна іпостась, що служить і Господу, і Ісусу, щось на кшталт речника? Чи це особлива форма їхньої еманації, їхні чарівні флюїди? Але, якщо припуститися першої думки, як таке може бути, що речник є чимось єдиним з Господом та його сином? Це все одно, що сказати, що мій батько, який працює вахтером у мерії, є одним цілим з мером, з команданте Лауро. Якщо ж спиратися на друге припущення, то флюїди, піт, голос є частками тієї особи, що їх виділяє. Тоді який сенс стверджувати, що Святий Дух існує окремо від Бога та Ісуса? Або ж найголовнішим з них є Святий Дух, а інші двоє — то його форма існування, або ж я геть не розумію, в чому полягає його функція». Пам’ятаю, що Ліла якраз чепурилася перед прогулянкою зі Стефано: вони збиралися до кіно­театру в центрі міста, разом з Пінуччою, Ріно та Альфонсо. Я спостерігала за тим, як вона одягає нову спідницю, новий жакет — геть нова особа, навіть гомілки більше не нагадували дві палички! Але я помітила, що в ту мить її очі примружилися, як то завжди бувало, коли вона намагалася зрозуміти щось таке, що від неї вислизало. Ліла відповіла мені на діалекті: «Ти все ще марнуєш свій час