Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

– Гаразд, – повторив він на прощання й поклав слухавку.

І він, і я чудово розуміли, що час починати все спочатку.

Я відкрила пошту, ввійшла до свого приватного облікового запису. Почала набирати повідомлення для користувача TeachingLeahStevens:

Якось один хлопець у бібліотеці забув про існування IP-адрес та відеокамер.

Після вечері на вулиці було темно, а через дощ узагалі геть нічого не видно, тому я не помітила й не почула, як хтось наближався до вхідних дверей, доки коротко не постукали в шибку. Я ввімкнула зовнішній ліхтар і побачила Кайла Донована в джинсах та тонкому плащі, з волосся стікала вода, утворюючи під ногами калюжу. Він підвів очі, наші погляди зустрілися крізь скло.

– Можна до тебе?

Я розсунула двері й відступила.

– Не боїшся, що тебе тут побачать? Чи це офіційний візит?

– Ні, – відповів Кайл, струшуючи рукою з мокрого волосся краплі води. – Неофіційний. – Тоді кинув на спинку крісла плащ, вода потекла з нього на подряпану дерев’яну підлогу. – Ти ж казала, що я вже однаково заплямований, правда?

Він поводився дивно – відвертав обличчя, не було звичної обережності та стриманості – і все моє тіло забриніло, напружилося, ніби готуючись до бою.

– Іноді я думаю, що тебе сюди прислали, щоб випробувати мене. Перевірити, з якого тіста я зліплений, – сказав він, урешті повертаючись до мене обличчям.

Утім, я могла сказати те саме й про нього. Я вагалася, чи можна довіряти його мотивам, чи, бува, не затіяв він нову гру задля отримання інформації? І не розуміла причини такої раптової появи.

Я вхопилася руками за спинку крісла.

– Ну? І з якого ж?

Кайл захитав головою, засміявшись собі під ніс.

– Я мушу закрити цю справу, Ліє. Я зараз на випробувальному терміні, очікую підвищення. Я приїхав сюди, аби почати все з чистого аркуша, розумієш?

Я розуміла. От і Кайла наздоганяє минуле, наступає йому на п’яти.

– Як так? – запитала я.

Він скрушно хитав головою. Навіщо сюди їдуть? Навіщо зриваються з обжитих місць, щоб перебратися сюди й почати все з чистого аркуша?

– На попередньому місці я надто захопився однією справою, надто особисто її сприйняв. Перетнув певні червоні лінії. Знаєш, ти мала рацію. Я понад усе прагну докопатися до істини. І віддам за неї все, що в мене є. – Він підвів на мене очі. – Та справа розвалилася в суді. Він був винуватий, його відпустили, і я просто не витримав. Це досі нестерпно. Я довів його провину, але програв. Ти й гадки не маєш, що це за відчуття.

Я чудово знала, що це за відчуття. І, затамувавши подих, чекала продовження.

– Я так і не зміг оговтатися після того, – продовжив він. – Принаймні у тому невеличкому містечку, де виріс. Тож я попросив про переведення, і ось я тут, роблю те саме, чорт забирай, тільки ще гірше.

У нього по щоці стікали краплі води, і те, як він сповідався, стоячи переді мною, мене страшенно розчулювало.

Ось іще одна річ, якої не навчають у школі: іноді треба просто довіритися своєму внутрішньому голосу.

Поставити на кін усе – і бути готовим до найгіршого, хай там що.

– Здається, Еммі знала Бетані, – прошепотіла я.

Він схилив голову набік, ближче не підійшов.

– Що ти робиш?

– Допомагаю тобі, – відповіла я.

Працюючи в полі з поліцією, ми їм завжди сприяли. Заради досягнення спільної мети.

– І чому тобі так здається? – запитав він, склавши на грудях руки.

– Все якось між собою пов’язано. Я знайшла стару фотографію, здається, з Бетані.

– Де? – запитав він. І коли я захитала головою, додав: – Мені потрібно на неї подивитися.

Я відчувала, як із вулиці мене тягне до себе багажник, надійно схована в темноті інформація. Це ж так просто – відкрити його й зараз же передати все Кайлу. Скинути той тягар з плечей. Але за відсутності Еммі всі ниточки вели від Бетані прямісінько до мене.

– Я не дам тобі більше доказів, які можна перекрутити проти мене.

Кайл посовав нижньою щелепою й захитав головою. Він висунув найближчу кухонну шухлядку, я аж підскочила. Поперевертав усередині речі, грюкнувши, засунув назад, а тоді почав висувати інші, моє серце при кожному грюканні здригалося.

Я кинулася до нього, схопивши за руку.

– Припини! – вигукнула я. – Зупинися!

Він обернувся, я досі тримала його за руку, відчуваючи, як стримано смикаються його напружені м’язи.

– Коли ти знайшла ту фотографію, Ліє? – запитав він.

– Безпосередньо перед тим, як ти обшукував мій будинок, – відповіла я.

Він струсив мою руку.

– І кажеш це мені тільки тепер?

Я припала до нього й дещо розпачливо сказала:

– Але кажу, Кайле.

Це ж ризик, хіба він не бачить? Усе нутро підказувало, що моє зізнання може бути використане проти мене. Мене зраджували раніше. Але я знову і знову наступаю на ті самі граблі, щиро сподіваючись, що цього разу все обернеться інакше.

– Кажеш, але не показуєш, – сказав він, ніби цього вже достатньо для підозри.

Але фото він не отримає. Принаймні поки я не матиму доказів її існування. Інакше всі факти вказуватимуть на мене: знімок Бетані, відбілювач під будинком, Джеймс Фінлі.

Мені потрібні докази.

Є одна людина. Людина, яку я знаю і яка може підтвердити існування Еммі на сто відсотків. Та, хто її бачила особисто і знала її як Еммі. Та, хто була свідком, коли Еммі приставила цілком реального ножа до руки її хлопця.

Цікаво, якщо справи зайдуть так далеко, аж до загрози арешту, чи Пейдж за мене заступиться? Якщо до неї звернеться поліція, чи скаже вона: «Так, я знаю, про кого йдеться. Я знаю дівчину на ім’я Еммі». Чи побачить натомість слушну нагоду помститися і скористається нею? Скаже: «Ні, ні, не було такої дівчини. Це все Лія. Це завжди була тільки Лія». І тихенько спостерігатиме, як мене поведуть до камери – насолодившись моментом, подивиться мені в очі, аби переконатися, що я знаю, що саме вона доклала для цього максимум