Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

- Ніхто так не вважає, але буває і незапланована вагітність, та це не означає, що дитину обов'язково покинуть, - встрягаю в розмову, намагаючись захистити свою позицію. 

- Незапланована вагітність означає, що батьки не готові до такої відповідальності, як мінімум морально. І навіть якщо вони одружаться заради цієї дитини, ще не відомо скільки цей шлюб триватиме, і як це відобразиться на дитині, - його слова, як кремінь, і за інших обставин, можливо, я б з ними погодилась, але не зараз.

- Тоді у мене питання: що б ти зробив, якби зараз у ці двері увійшла дівчина, і сказала що вагітна від тебе? - машу рукою в бік дверей, а він оглядається, наче дійсно хтось має зайти. 

Намагаюсь говорити як можна більш байдужим голосам, щоб приховати тремтіння, бо саме в цей час моє серце намагається вистрибнути з грудей. За столом також усі замовкли, в очікуванні відповіді Слави, наче хвилину тому і не обговорювали, який сорт огірків кращий.

- Я б запропонував їй добре порозмислити над тим, хто насправді батько дитини. Я вже дорослий хлопчик, і знаю що треба робити, щоб дівчата не заходили у ці двері з такими заявами, - примружений палаючий погляд, показує, що він задоволений собою. - Якщо ти цього не знаєш, можу провести тобі персональну лекцію. Я ж лікар і це мій громадянський обов'язок доводити інформацію до тих, хто їх потребує. Я задовольнив твою цікавість?

Мені так кортіло кинути йому в обличчя його ж слова. Чому саме в той вечір він не згадав про свій громадянський обов'язок, чому не застосував свій досвід дорослого хлопчика. Подумки я так  накручувала себе, а на насправді і слова вимовити не змогла. Моє тіло все ще тремтіло від хвилі адреналіну та обурення через його слова.

- Більше, ніж я очікувала, - і це все, на що в мене вистачає сил.

- Та що ж це таке?! В кого ж ви такі твердолобі? - Галина Володимирівна ляснула долонями по столу і вскочила зі свого місця, налякавши присутніх.

- Мамо, ти чого? - схвильовано запитав Андрій і теж підвівся.

- Не так я тебе виховувала, щоб ти від дітей своїх відмовлявся, - дивиться прямісінько на Славу.

Поглядом молю її зупинитись. Зараз не час і не місце, щоб розповідати Славі, який же він не правий. Вона з сумом дивиться на мене, а потім опускає очі на мій живіт. Сама того не підозрюючи, обома руками накрила його, наче на підсвідомому рівні намагаюсь захистити свого малюка. Навіть якщо захищати доводиться від слів власного батька.

- Мамо, ти чого так розхвилювалась, це ж просто жарт, ніхто не вагітний, і ніхто не кидає своїх дітей, - все ще намагається заспокоїти її Андрій.

- Та ну вас. Піду краще гарячої картоплі принесу, - приречено каже жінка, зітхає і йде з-за столу. 

- Дожартувалась? - незадоволено кидає у мій бік Слава, і спокійно насипає собі в тарілку салат, наче це я, а не він тільки що несла всю ту маячню. 

Встаю і поспішаю за господинею будинку, бо ще одного прирікання я не витримаю.

Дістаю велику тарілку для гарніру і підходжу блище до Галини Володимирівни. Вона так відчайдушно товче картоплю, що мені навіть шкода бідний овоч.

- Ось я подивлюсь на його обличчя, коли ти все йому розкажеш. Хочу почути, як він буде читати лекції. Це ж треба було таке сказати, - вона кипить наче чайник. Я вже починаю хвилюватись, може не дарма Андрій підскочив з-за столу разом із нею, може в неї серце слабке чи ще щось подібне.

- Я не буду йому нічого розповідати, - в цей момент я злякалась подивитись їй в очі, тому удала, що мене не аби як зацікавив візерунок на тарілці. - Принаймні сьогодні.

- Як це, не будеш? Ти ж сама сказала, що все йому розкажеш, бо він батько і має право знати.

- Я не маю сили доводити йому, що це його дитина. Ви самі чули його ставлення до батьківства.

- Яку дурість ти зараз кажеш. Що доводити? Якщо ти кажеш, що це його дитина, то цього достатньо.

- Мабуть, я спочатку піду на прийом до лікаря, щоб все перевірити, а вже потім нам буде про що поговорити.

Ось настав і мій час розчаровувати бідолашну жінку, своїми словами. На кухню увійшов Андрій і на мою превелику  радість ця розмова була закінчена.

Залишок вечора я крадькома дивилась на Славу і все намагалась зрозуміти, як так вийшло, що після того лютневого вечора ми перестали розуміти один одного. В кожного з нас є своя історія стосунків за плечима, та замість того, щоб відпустити минуле та побудувати щось нове, ми чіпляємось за невдалий досвід боячись довіритись один одному та зробити бодай один крок на зустріч. Ми наче не можемо зрушити з мертвої точки. Не можемо повернутись до того на чому розійшлись, але і не можемо почати все з чистого аркуша.

В кожного з нас розривається серце. Я бачу це в його очах, коли він не грає, коли він хоч на декілька хвилин стає моїм Славою, чуйним та ніжним, тим хто смішив мене навіть якщо це йому не притаманне, тим хто прийшов на допомогу коли я впала та облила себе кавою. Я живу цими спогадами і все ще сподіваюсь, що одного разу нам вистачить розуму поговорити відверто один з одним.

Вечір добігає кінця і мої сили майже вичерпані. Йду у вітальню,  кладу голову на декоративну маленьку подушку, що лежить на дивані і лише на мить причиняю очі, щоб відпочити.

Крізь сон, відчуваю як хтось торкається мого волосся.

- Андрій?

- Так, Рижуля, - шепоче ледь чутно.

- Побудь зі мною, - прошу, і диван прогинається з однієї сторони, а мене накривають ковдрою. - Чому все так складно? - не чекаю на відповідь, і знову провалююсь у сон.