Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Поглянувши на нього круглими, мов блюдця, очима, Кіра засміявся.

– Ні, – сказав він Мирославу, виймаючи гаманець із кишені шкіряної куртки, щоб розплатитися. – Ні, навіть не думай, ти ж не збожеволів через кохання, сподіваюся? – Запитав, йдучи до «Тесли», припаркованої за п'ять метрів від кафе. – Богдан би це не схвалив, – додав він, відчинивши для Мирослава двері авто.

Тому залишалося бігти за Кірою та переконувати дослухати план.

– Забудь про це і ніколи не говори мені такі ідіотські речі вголос. – Кіра грюкнув дверцятами і обійшов автомобіль, щоб зайняти крісло водія і, напевно, відвезти його додому. Мирослав пирхнув.

Він не думав, що у Кіри станеться істерика, враховуючи, що на Мирослава йому було наче наплювати. За планом, щойно придуманим планом, саме на Кіру покладалися функції головного помічника.

Без нього Мирослав не впорається.

Кіра витріщився на дорогу, ніби вони вже закінчили.

Але ні, нічого подібного.

Мирослав не збирався відступати, якщо залишався хоча б десятивідсотковий шанс, що вони знайдуть Богдана таким чином.

– Я все одно це зроблю, з твоєю допомогою або без неї, Кір, – знизав плечима він, теж відвернувшись до вікна.

– Що? Тобто… – аж задихнувся від обурення Кіра. – Тобі так треба пожертвувати собою заради великої мети?

– Сподіваюся, жертвувати не доведеться. Я хочу повернути Богдана додому.

Піднявши підборіддя, Мирослав глянув на Кіру, а той подивився на нього у відповідь. Похитав головою і повернувся, бо сусіднє авто зрушило з місця. Кіра нічого не сказав, проїхавши повз гуртожиток Мирослава. Він звернув на проспект. Мирослав тримав язик за зубами, але підозрював, що це добрий знак. Кіра не викинув його з автомобіля, отже, можливо, він подумає над цією майже геніальною ідеєю його порятунку…

Мирослав готовий був зачекати.

Вперше за дні він відчув піднесення, зрозумів, що і сам не порожнє місце, здатен на щось. Почуття виявилися схожими на їзду на байку, тільки не на перегонах, а вільну, десь за межею міста, і щоб руки відірвати від керма.

Мирослав так і не встиг сказати Богданові, що з ним він відчував на байку емоції навіть яскравіші, найяскравіші з тих, що були в житті.

– Припустимо, – хвилини за дві Кіра виставив вказівний палець, – припустимо, я хочу знати подробиці твого тупого…

– Я розповім тобі все, – ніяково усміхнувся Мирослав.

Зупинилися вони біля Вознесенського парку, Кіра поставив автомобіль недалеко біля входу – бетонної арки з назвою – і наказав Мирославу тягнути свою дупу за ним на прогулянку. Зі свого боку Мирослав демонстрував чудеса слухняності та поступливості. Мабуть, Богдан би його навіть не впізнав. Але заради справи Мирослав і не на таке був здатний, тож він тихо йшов за Кірою, ігноруючи його емоційні вигуки «дурень же» і таке інше.

– Давай придумаємо спосіб привернути його увагу інакше, без ризику, – запропонував він, витягнувши цигарки.

– Супер, – погодився Мирослав. – Як?… По-перше, мені на думку щось нічого не спадає, по-друге, часу вже немає.

Кіра звів очі до неба, але звелів Мирославу розповідати далі.

Ну а той натхненно взявся до справи, перевіривши перед цим, щоб ніхто не підслуховував. Він ступав по опалому листю, гріючи руки в кишенях, і ділився планом, як повернути батька до міста. Саме так Мирослав хотів визволити Богдана. Якщо їм не вдавалося знайти мера, доведеться зайти з іншого боку і змусити Білецького відпустити Богдана Романова добровільно, бо Зотов наказав.

– І ти хочеш сам злити інфу про твій генетичний зв'язок із Зотовим? Інформацію, якою тебе кілька років тримав на повідку Вадим Білецький? Інформацію, що приведе ворогів Зотова по твою душу? – невесело засміявся Кіра. – Не надто ти покладаєшся на випадок? На якісь… батьківські почуття цього Зотова?

– Так, це ризик.

– Серйозно, ризик? – перекривив його Кіра.

– Слухай, – Мирослав схопив його за передпліччя, але одразу відпустив, сам себе злякавшись. – Розповісти, що я його син, – це єдиний швидкий спосіб привернути його увагу. Якщо йому не байдуже, він зв'яжеться зі мною, приїде або відправить когось. Суть у тому, що я дістануся до нього, передам інформацію.

Кіра затягнувся сигаретою, пальці в нього трохи тремтіли.

– А якщо йому начхати?

– Тоді нічого не вийде, – підтвердив Мирослав.

– Навіть якщо уявити собі утопічну ситуацію, що до тебе не дістануться вороги Зотова, а самому Зотову є до тебе якесь діло, з чого ти взяв, що він вирішить допомогти з пошуками Богдана?

Мирослав випустив хмару пари з рота.

– Ну так далеко я не загадував…

– О Боже.

– Але якщо він приїде, то доведе, що дбає про мене. Тоді я вже щось придумаю, щось зроблю. Я його переконаю. Повір!

– Вибач, це все якась срань.

– Кіро, він мій батько. Він приїхав до мене в дитбудинок…

– Ця людина покинула тебе, – перебив Кіра. – Бозна скільки років він не бачив тебе. І ти думаєш, що він зірветься з місця, щоб тебе захистити? Ні, я розповім тобі, як це буде, – дедалі більше розпалювався він. – Ти зіллєш данні, якийсь час все буде тихо-мирно. Можливо, ми знайдемо Богдана. Він повернеться, життя налагодиться. А тоді тебе одного разу запхають у машину з чорним пакетом на голові. І все. Ми, я та Богдан, тебе більше ніколи не побачимо, зрозуміло? Крута перспективка.

– Я не відступлюся.

– Бо ти ідіот… Навіть гірше, по вуха закоханий ідіот.

Напевно, Мирослав надто довго слухав погрози Білецького, надто часто роздумував, що ж станеться, якщо його секрет розкриють на загал. І тепер небезпека на нього вже так не діяла. Або справа лише в тому, що стояло на кону.

Власне, хто стояв на кону.

Як химерно повернулося життя.

Нещодавно він уявити не міг, що сам, добровільно розкриє свій страшний секрет. Що ж, якщо пощастить, то одним пострілом він уб'є двох зайців: і таємницю, за допомогою якої його контролював Білецький, розкриє, і Богдана врятує від помсти. Якщо ж Мирославу не пощастить, то, швидше за все, йому довго сумувати не доведеться.