Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Так. Але ти будеш у балаклаві, а якщо машину твою якщо проб’ють по базі – так ти ж сам знаєш, що її хазяїна в Торезі вже давно раки з’їли. То чим ти ризикуєш?

– Ти ж сам сказав. Про машину – її доведеться десь кинути. І я лишуся без машини. Та й викрадення людей – це не моє. І взагалі, який мені зиск сувати голову в зашморг?

– Я тобі заплачу, коли справа вигорить.

– Скільки? 

– П’ятсот тисяч. Це десять відсотків від тієї суми, яку мені мають повернути.

– А якщо не повернуть? Тоді що?

– Я дам тобі сто тисяч.

– А в тебе є? – очі Костіка блиснули.

– Не турбуйся, знайду.

Сергій зухвало і з деяким презирством подивився на брата. Але Костік був неприхильний:

– “Знайду” – мене не влаштовує. Якщо в тебе їх нема – я не в грі. Зрозуміло?

– Зрозуміло. Вони в мене є. То що, ти зі мною? 

Костік на хвилину задумався. Потім його обличчя скривила недобра посмішка.

– Згоден. Тільки не “з тобою”, а замість тебе.

– Це як? – не второпав Сергій.

– А так. Я в твоєму костюмі їду на твоїй тачці до твого офісу. І посиленно зображаю тебе. Коли Кіра виходить, я дзвоню тобі і продовжую байдикувати під офісом, поки ти не подзвониш мені, й не скажеш, що ви з Кірою вже на місці, і чекаєте на мене. По-іншому я не працюватиму.

Сергій уважно подивився на Костіка – йому зовсім не подобалася така постановка питання, але варіантів не залишалося. 

– Гаразд. Хай буде по-твоєму. Зараз я тобі скину координати місця, де я буду чекати тебе. Це старий склад в районі товарного вузла, який я взяв в оренду пару місяців тому. 

Костік хмикнув від задоволення і запитав:

– Доречі, а чому ти впевнений, що Кіра в офісі?

– Бо я добре знаю цю людину. Вона зараз хоче з’ясувати, які саме її вагони брали участь у моїх оборудках, щоб вивести їх за межі України. Бо якщо проти мене відкриють справу – вагони підуть під арешт, і вона їх побачить дуже не скоро.

– Ну, якщо ти так вважаєш… 

Сергій переніс свої речі з “бехи” у квартиру. Він видав Костіку свій костюм, сорочку, краватку і навіть годинник, а потім простягнув ключі від машини.
– Техпаспорт в бардачку, раптом що. Їдь до офісу.

– А на бензин?

– Там є пів бака.

– Ну, хоч на цигарки…

– Я не палю. Зробиш справу – отримаєш гроші. А хоча…

Він дістав портмоне й витяг звідти дві п’ятсотки.

– Тримай. Хай це буде аванс.

Костік кинув на диван ключі від “форда” і зі сміхом сказав:

– Насолоджуйся, братику. Техпаспорт за водійським козирком.

Сергій залишився наодинці зі своїми думками. Він вже знав, що Костік не приїде на склад, а приїде сюди, забере його, Сергієві, речі й дремене на його ж автівці. Сергій злобно всміхнувся: “Це ми ще побачимо – хто кого взув”. Він перетаскав свої речі у Костиків “форд”, а потім повернувся в квартиру, викрутив на кухні лампочку, і обережно, щоб не пошкодити вольфрамову нитку нажарювання, розбив скляну бульбу. Потім він вкрутив лампочку назад, плотно позачиняв вікна й двері, повернув вентилі двох конфорок на газовій плиті й залишив квартиру.

Кіра та Віктор Іванович засиділися в офісі дотемна. Вони разом з директоркою дійсно шукали номери вагонів, якими користувався Сергій і заносили їх у список. Відповідно до цього списку, вагони мали покинути територію України, доки справу не буде закрито. А в тому, що справу відкриють вона не сумнівалася – надто вже зухвало діяв цей молодик. Звісно ж, про те, що рахунки фірми порожні, і Сергій в цьому підозрює її, вона навіть не здогадувалася.

Коли Кіра з генералом спустилися у вестибюль, їх чекав неприємний сюрприз у вигляді Сергія (а насправді Костіка) Курахова. Він злобно ощерився й замахав їм рукою:

– Привіт, Кіра Леонідівна! Ви нічого не хочете мені сказати?

Кіра нахмурилася, й міцно стиснула лікоть Віктора Івановича, відчувши, як той напружився побачивши Сергія.

– Хочу. Тебе звільнено, Курахов! І сподіваюся, що наступним місцем твоєї роботи буде виправна колонія.

Костік злобно розсміявся:

– А я думав, що у колонію відправляють тих, хто поцупив чужі грошенята!

Кіра з огидою подивилася на нього:
– Ти сидітимеш не тільки за мої грошенята, а й за контрабанду.

Костік хмикнув.

– Але ж ви поцупили в мене значно більше грошей, ніж я у вас “заробив”.

Кіра витріщилася на нього.
– Що ти мелеш? Що я в тебе поцупила, йолопе? Краще йди проспися, бо прямо зараз поліцію викличу.

Костік впер руки в боки.

– А ти мене не лякай! Думаєш на тебе управи немає?
Кіра відвернулася й смикнула Віктора Івановича.

– Пішли скоріше звідси.

Вони вийшли на вулицю й сіли в “ескалейд”. Машина рушила.

– Він щось задумав,– похмуро промовила Кіра, – цей покидьок хотів нас спровокувати. Але навіщо? І що за гроші я в нього поцупила? Не подобається це мені…

– Треба було йому врізати, от і все! – простодушно випалив Віктор Іванович.

– Не треба було. Кажу тобі – він навмисно тебе провокував.

– Нісенітниця якась.. Що він задумав?
– Не знаю. Але мені це дуже не подобається.

– Мені теж…

З цими словами Віктор Іванович поліз до себе в сумку й витяг звідти “макарова” у шкіряній кобурі.

– Нащо ти його дістав? – Кіра з неприхованою тривогою дивилася на пістолет. – Сховай негайно!

– В мене погані передчуття.– генерал наче не чув її, –  Іменний…– він витяг “макарова” з кобури помилувався гравіруванням і засунув пістолет ззаду за пояс.

Кіра нахмурилася й відвернулася до вікна, зосереджено вдивляючись у синю липневу ніч.

Костік вийшов на вулицю й звідти набрав Сергія.

– Ну що, братан, зустрічай гостей!

– Вона що, не одна? – зацепенів Сергій.

– Здогадався, ти ба! Так, з нею їде генерал. Тому начувайся, роботи тобі додалося.

Було чути, що Костік огидно хихикнув, але Сергій не звернув на це уваги, і Костик додав: