Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Книжки з психології, якими мене свого часу напихала мама, дали мені багато цікавих знань. Більшість із них, звісно, були виключно теоретичними. Але сьогодні, прокинувшись із надзвичайно неприємним, майже трагічним передчуттям, я змушена констатувати, що травмувальний досвід існує. І він здатен грати з нашою підсвідомістю. Іноді жорстоко грати.

Не до кінця прокинувшись, я знаходжу руку Даміра на своїй талії, стискаю його долоню і підтягую ближче до себе. Обіймаю себе його рукою, але знаю, що він точно був би не проти такого контакту. Знову прикриваю очі, намагаючись згадати, чи снилося мені щось погане. Начебто ні. Я просто спала.

Сьогодні ми з Даміром збираємося оформити наші стосунки за заявкою, поданою два тижні тому. Я зовсім не відчуваю себе нареченою, але відчуваю коханою. І щасливою. Ми з Даміром напланували на цей день купу справ, збираємося сходити в ресторан, влаштувати невеличку фотосесію, але погане передчуття мене не відпускає. Навіть у цьому ліжку, поруч із ним.

Я перегортаю всі ці книжки з психології в себе в голові, немов папки з файлами, і, нарешті, знаходжу потрібний спогад. У книзі якийсь авторитетний психолог, імені якого я вже не пам'ятаю, розповідав про травмувальні події в повсякденному житті. Прийнято вважати, що травма в людини виникає внаслідок серйозного стресу і трагедії, писав цей фахівець, але це не так. Навіть повсякденні турботи можуть ставати травмами, а тригерами цих подій є певні місця, річниці, а іноді навіть люди.

Моя травма — це ледь не загублена крихітка, а РАЦС — те місце, куди я всупереч потребі, не хотіла б повертатися. Я надто добре пам'ятаю свій відчай, я пам'ятаю Даміра, який, ідучи зі мною пліч-о-пліч, був як ніколи далеким і відстороненим. І нехай зараз він теплий, люблячий і турботливий, ті сходинки назавжди відлунюватимуться в моєму серці холодом і гострим смутком.

Ось, чому мені сьогодні так паршиво, хоча на пальці каблучка.

За всіма канонами я маю бути щасливицею. Беру телефон, а там на мене чекає одразу чотири повідомлення — Катя вітає «з днем весілля», пафосно-то як! День весілля…

Я про нього жодного разу в такому ключі не думала, але мені приємно!

Друге повідомлення від Каріни, в якому вона у вельми фривольній формі радить, який я можу сьогодні піднести подарунок Даміру. Прямо зранку. Що за людина?!

Третє повідомлення — від Тіма, брата Даміра, він надіслав мені огидно-милу картинку із зайчиком і обручкою. Моя сонна свідомість ніяк не може вловити зв'язок між зайцем і весіллям, це він спеціально знущається наді мною так.

Найсвіжіше повідомлення від мами, вона пише:

«Ми з тобою, дівчинко наша! Нехай у тебе сьогодні буде найкращий день!»

Уся моя рідня, вочевидь, вважає реєстрацію шлюбу важливим кроком, і я вперше за ранок відволікаюся від свого передчуття, переймаючись питанням, а чому я вважала, що це рутина? Дамір і я за кілька годин юридично повернемося в статус сім'ї і це… Це таки важливо!

— Доброго ранку, наречена.

І Дамір туди ж. Хоча від його слів у мене мурашки по всьому тілу.

Його рука ковзає під ковдру, торкається мене під футболкою, гладить по животику, але потім піднімається до грудей. Від його пестощів я закушую губу, щоб вголос не застогнати. Я маю попросити припинити, бо… Справ багато, ніжитися ніколи, але я слабка, я до біса слабка з ним. Замість того, щоб підвестися, я притискаюся до його грудей спиною, відчуваю його інтерес, і несподівано вирішую скористатися порадою Каріни (все-таки вона на мене погано впливає!)

За п'ять хвилин я відриваюся від Даміра, який розчервонівся і спітнів.

Він ковзає по моєму тілу закоханим поглядом, пестить очима з величезними зіницями. У мене виривається зізнання, він відповідає, що теж любить мене.

— Виходить, ти не проти сексу до весілля, — трохи замислюється Дамір.

Я б'ю його подушкою у відповідь.

Я намагаюся зберігати позитивний настрій увесь той час, поки збираюся, поки їду в автомобілі і навіть коли знову піднімаюся сходами РАГСу. На вулиці мороз, а всередині так тепло, що мені хочеться зняти куртку. Я розстібаю її, сподіваючись, що реєстрація не займе багато часу. Рука Даміра лежить у мене на плечах і він здається таким задоволеним і розслабленим зараз.

Принаймні, до дзвінка телефону.

Смартфон у його кишені починає вібрувати і видавати неприємні різкі звуки.

Він поставив на цього абонента окремий сигнал, і дзвонить він, судячи з усього, нечасто. Дамір дивиться на екран.

— Я на секунду… Це по роботі, — він допомагає мені сісти в холі, а сам відходить на кілька кроків, заходить за колону, і відповідає комусь: «Я слухаю».

Мені не подобається його інтонації.

Не подобається дзвінок.

Не подобається, що нас так нахабно перервали.

Спочатку я бачу тільки шматочок спини Даміра, але потім не бачу і цього… Хвилювання піднімається до мого горла, я починаю сміятися, усвідомлюючи, що з нашими спробами вийти заміж і розвестися щось постійно не так. Кладу руки на животик і починаю тихо розмовляти з Владою. Усе добре, кажу їй, тато скоро повернеться, і ми підемо звідси додому.

У холі хтось різко зачиняє двері. Мені їх не видно за ще однією колоною.

Даміра все ще немає. Так, я починаю серйозно хвилюватися. Тягнуся за сумочкою, щоб зателефонувати йому, запитати, що відбувається? Я надто багато пережила за ці кілька місяців і всілякі страхи повертаються второваними дорогами в мою свідомість. Я вже натискаю на кнопку виклику абонента, коли бачу, як переді мною з'являється силует людини, якої я боюся найбільше.

***

Олексій Володимирович Сергєєв.

Батько мого чоловіка.

Дідусь моєї майбутньої дитини.

Психопат — і це я виділила б жирним шрифтом, якби довелося коли-небудь складати характеристику Олексія. Він іде до мене, впевнено переставляючи ноги, як акула. Вік на ньому абсолютно не відбивається — навіть і не скажеш, що розміняв шостий десяток.