Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поперед мене важкий плід розміром з диню впав з низької гілки, з неприємним плескотом вдарився об землю і викотився на вкритий травою прохід прямо перед мною. Мені не сподобався такий випадковий збіг і я різко зупинився.
Плід почав набухати, спочатку повільно, тоді швидше.
-- Я так не думаю, -- пробурмотів я і перетворив його в пил. Сила закляття відкинула від мене нутрощі плода, м'якуш і сік зблиснули в місячному світлі. Вони заляпали землю, покручені стовбури дерев, їхнє бліде листя. Все, до чого залишки плода торкнулися, почало диміти, неначе його роз'їдала сильна кислота.
-- Отже, ними не поласуєш, -- промовив я сам до себе. – Не дуже й хотілося.
Позаду я почув ще один тривожний стук і плескіт. А за якусь мить навколо мене одночасно впало ще кілька плодів.
Я побіг і не зупинявся поки не залишив садок позаду і не опинився в полі підозріло нормального, висотою по пояс ячменю. Серце в мене калатало, легені працювали як ковальські міхи, я нагнувся і сперся руками на коліна, повільно віддихався. При більш докладному огляді колоски ячменю нагадували якийсь неприємний вид рослинної стоноги. Але вони ще не дозріли і тільки легенько сіпалися. Маленькі радощі.
В нерухомому повітрі я почув якийсь звук, шелест, що наближався ззаду мене. І… нявкання. Одночасно жалісне і жахливе. Воно лунало з садка.
Я очікував, що плоди вибухнуть і заляпають мене кислотою. До мене дійшло, що цього не трапилося.
Я озирнувся і побачив, як по буйній траві під деревами до мене лізе купа невиразних форм розміром з немовля. На щастя вони рухалися повільно, і на ще більше щастя, листя і гілки садка окутували їх глибокими тінями.
Я не хотів знати про їхню форму більше, ніж я вже знав. Я не хотів знати, як вирощувані демонами плоди виглядали, коли дозріють. Я не міг дозволити собі співчуття.
Я відвернувся і побачив недалеко, на іншому краю ячмінного поля, невеличкий пагорб. На його вершині стояв древній, вивітрений камінь, білий як крейда в місячному світлі.
Я вирушив у напрямку пагорба.
29
В Голдориті мешкали демони, що більше ніж в інших колах пекла, зв виглядом і поведінкою нагадували комах. Вони жили під поверхнею свого світу, у великих вуликах, і їхні думки і почуття були настільки чужими, що їх було неможливо збагнути.
В Траксисі демони своїми думками, бажаннями, почуттями і культурою були значно ближчими до людей. Через це вони були значно страшнішими. Голдорит був смертельно небезпечним, але в ньому не було підступності.
В Траксисі, навіть без демонів, небезпека і жах були настільки підступними, що він переміг мене ще до того, як я зрозумів, що це трапилося, бо нічого не свідчило про його фальш і небезпеку. Не було жодних попереджувальних знаків, все виглядало більш-менш нормально… на перший погляд.
Підніжжя пагорба було оточене чагарником, хирлявими деревами не вищими за мене. На деревах сиділи, як скидалося на перший погляд, великі, мовчазні ворони з білими головами і чорними дзьобами.
Тоді одна злетіла зі своєї жердини, пірнула прямо на мене, і я зрозумів, що в неї біла голова тому, що це вибілений череп.
Чорні крила потужно били, розтинаючи повітря. Страхітливий дзьоб цілив мені в око, в останню мить я сіпнув голову і він пройшов мені по скроні. Подряпина запалала і почала рясно стікати кров‘ю.
Птах розвернувся і спробував ще раз.
Я перетворив його в пил. Ніякої крові чи кишок, тільки спалах чорного пір‘я. Але його кінець дав сигнал іншим. Оглушливо забивши крилами, вони здійнялися в повітря, і я був змушений викликати вітер, щоб не дати їм налетіти на мене. Це зупинило їх, але вони не здавалися. Я вирішив видряпатися на пагорб і стати спиною до каменя, а тоді світловим мечем збити їх, якщо треба буде, то поодинці. Тож я дряпався, а ворони переслідували мене, зграя злісних мертвяків сповнених рішучості заклювати мене до смерті, які час від часу, коли підйом вимагав всієї моєї уваги і викликаний Мистецтвом вітер стихав, дзьобали мене.
Я дійшов до вершини, скинув ранець, припинив вітер і викликав світловий меч, довгий і тонкий, він іскрив білим і фіолетовим світлом. Я притиснувся спиною до древнього каменя.
Як тільки я це зробив, ворони-вбивці втратили до мене будь-який інтерес. Вони розвернулися, мовчки, чим різко відрізнялися від своїх живих родичів, і строкатою хмарою полетіли над ячмінним полем геть.
А тоді налетів лиховій.
Спочатку він заявив про себе ударною хвилею жаху, що передувала йому. Тоді з височини я побачив, як лиховій помчав до мене, притискаючи ячмінь до землі й перетворюючи його в січку. В лиховій потрапили ворони, вони склали свої пошарпані крила, а вітер кидав їх в різні боки, бив об землю. Без бою, без звіриної боротьби за виживання, без спроби втекти. Лиховій робив з ними все, що хотів. Я сумнівався, що багатьом вдасться пережити його увагу.
В мене не було шансів уникнути лиховію, чи пом'якшити його наслідки, залишалося тільки заховатися за каменем. Потрібно було просто перетерпіти.
Я зайшов під захист кам‘яної брили, присів, притулився обличчям до грубої поверхні каменя і прикрив вуха.
Лиховій блукав по одинадцяти колах пекла, як йому заманеться, нищив, що йому заманеться. Навіть демони боялися його, а принаймні вважали за потрібне вжити заходів обережності, щоб він не спіймав їх на відкритій місцевості. Все, що я читав не давало уяви, чим він так насправді був, чи що його спричиняло. Він просто був, і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пропала злодійка, Майкл МакКланг», після закриття браузера.