Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

без того, щоб погризти грісині або ковтнути трохи вина, не вдаюсь до безкінечної балаканини, а виголошую свої твердження так лапідарно й переконливо, що мовчання графині видається цілком зрозумілим. Те, що може думати про це Антоніо, що може чути мене в сервізній, мене не обходить, Ґантенбайн звертається до Лілі, чий брат — запеклий комуніст. Якщо Антоніо чує мене за дверима, він повинен помітити, що про станову сліпоту людей, яким він служить, не може бути й мови, принаймні мови, спрямованої проти сина бідного рибалки: ми в Італії. Щоправда, до того чи того графа, що й тепер фашист, ставляться вкрай неприязно, але до світлих голів, належних до родини, — ні, навпаки. Аристократизм (в Італії) виявляється радше в тому, що аристократи не поділяють буржуазного страху перед комунізмом, страху, що, як і кожен масовий страх, має в собі щось вульгарне. Саме тому Ґантенбайн може висловлюватися цілком відверто, навіть якби графиня була присутня, а отже, її відсутність аж ніяк не впадає у вічі, поки він говорить та й говорить. Що той Антоніо робить там так довго? Поки людина говорить та й говорить, не чуючи жодних заперечень, вона починає суперечити сама собі, таке стається майже неминуче. Кому ж тоді має суперечити Ґантенбайн, якщо графиня спить? Він суперечить її братові, йому видається гротескним, що Діно, цей молодий землевласник — комуніст, але не комуніст романтик, о ні, Діно — ясночолий юнак, схожий на кучерявого поганського бога, можливо, Гермеса, якого ніщо не може уразити, він тримається за своє католицьке виховання, я маю на увазі Діно, її брата, а те, що граф (так він називає себе тільки при сутичках із поліцією) — комуніст, його слуги ніколи не помічають. Діно — не пролетар із піднятим кулаком, Діно майже сміється непомітно над людьми, які засуджують страйк його робітників, і нічого не провіщає, він не обтяжує себе своїм комунізмом, а тільки розуміє його — один з нечисленних, які змогли присвятити себе вивченню комунізму, — і служить комунізмові саме тим, що діє як капіталіст. О ні, Діно — аж ніяк не мрійник, о ні, він знає, що світ не можна революціонізувати вчинками приватних осіб, — тут є про що говорити, і Ґантенбайн справді не бачить, що сир давно вже тут; руками в білих рукавичках слуга тримає тарілку з таким виразом обличчя, ніби нічого не чує. Ґорґондзола чи моцарелла? Гантенбайн лише киває головою, не уриваючи розмови з графинею, що спить, а тим часом Антоніо знову наповнює йому келих.

— Ну, — запитую я, — хіба не так?

Ґантенбайн говорить далі, я бачу, як Антоніо знову бере келих графині, що спить, і випиває його, бо інакше, я розумію, потім не зможе знову наповнити його, а коли потім він знову наливає келих, то з досить великої відстані, щоб Ґантенбайн справді чув, як дзюркоче вино.

Невже він справді гадає, ніби Ґантенбайн нічого не помічає?

Чи Ґантенбайн тільки думає, ніби слуга так гадає?

Згодом за чорного кавою, яку п’ють надворі в лоджії, у грі, власне, вже немає потреби, Антоніо відпустили, він виконав свій останній обов’язок: налив каву у дві коштовні чашечки й поклав таким чином край сімейному клопотові графині. При цьому навіть коротко відповів відсутній графині, тож, мабуть, через голубів, які пурхали й шаруділи крилами, Ґантенбайн не почув її побіжного запитання, тим паче, що голос у неї завжди був тихий.

— Come no, Contessa, come no![22]

Обдарований юнак.

— Come mai, — сміється він, — come mai![23]

Цю другу відповідь він дає, вже відійшовши від лоджії, я бачу, як він уже скидає білі рукавички; в присутності графині він би такого ніколи не зробив. Потім він пішов, але перебуває на такій відстані, що Ґантенбайн справді (не просто на догоду слузі) розмовляє з графинею, яка й досі спить, бо знову спожила наркотичного зілля, а споживає його тому, що нещасна.

— Лілю, — запитую я, — чому ти нещасна?

На щастя, Ґантенбайн не кладе цукру до кави, графиня знає про це, тому знову її неприсутність не впадає у вічі, бо й вона не бере цукру.

— Невже я не чоловік? — запитую я.

Запитуючи, Ґантенбайн курить сигару й поглядає на Canale Grande[24], який теж може завдати страждань.

— Невже я зробив тебе нещасною?

Оскільки графиня мовчить, треба відповісти принаймні на це запитання, відвертість породжує відвертість. Правда прикра, але, зрозуміла річ, про такі речі хочеться дізнатися докладніше. Якщо тепер, то тепер. На самоті з обома коштовними чашечками Ґантенбайн, перш ніж мати змогу говорити далі, випиває обидві, я запитую, чи обійми з іншим чоловіком таки інші і якою мірою, на таке запитання жінка зі смаком взагалі ніколи не відповість, тож мовчання аж ніяк не означає, ніби графиня відсутня.

Туркочуть венеціанські голуби.

— Лілю, — кажу я, — так далі не піде!

Вона не запитує:

— Чому? Що ти маєш на увазі?

Її немає, але це не впадає у вічі; навіть якби була присутня, то тепер, присилувана відповідати, вона б щедро мовчала, аж поки я прямо запитую її:

— А що там, власне, з Нільсом?

Мовчання.

— Чи це, може, хтось інший? — запитую я, вперше ми розмовляємо так відверто і в такому цілковитому спокої; вона не може сказати, що я кричу на неї, й тому мовчить, поки Ґантенбайн сміється; я насолоджуюся її спокоєм, її мужністю, її сліпою готовністю дивитись у вічі будь-якій ситуації й запитую ще раз: — Чи це, може, хтось інший?

Ніякої відповіді.

— То хто це? — наполягаю я.

А втім, я розумію, на це запитання вона не відповість, такі речі не стосуються Ґантенбайна. Невже вона досі боїться, що я кричатиму на неї? Тільки аби не мовчати й засвідчити, спокій Ґантенбайна, трохи згодом, під акомпанемент туркоту уславлених голубів, кажу:

— Я й досі думаю, що це Нільс.

Я вперше проказав це ім’я, готовий, що графиня, почувши його, спакує валізи, щоб, напевне, вже ніколи не повернутися, і то ще сьогодні, навіть якщо й не піде до Нільса, бо він давно вже тут, у цьому й комізм, але тепер не до сміху, принаймні графиня не сміється, а Ґантенбайн, сам у венеціанській лоджії, якщо вже висловив це ім’я, то я не можу обійтися без признання:

— Я прочитав одного листа з Данії,..

Що має відповісти графиня на страхіття, яке