BooksUkraine.com » Наука, Освіта » На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років 📚 - Українською

Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

159
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років" автора Андрій Руккас. Жанр книги: Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 92
Перейти на сторінку:
залучено три польські армії, у складі яких перебувало 35 піхотних полків, 14 кавалерійських полків і 10 ескадронів дивізійної кавалерії, 105 артилерійських батарей, 32 підрозділи інженерних військ різного призначення, 60 підрозділів військ зв’язку різного призначення, 8 панцерних поїздів, 3 залізничні батальйони, 4 підрозділи бронетанкових військ, 9 авіаційних ескадрилей, 18 етапних батальйонів, а також інші військові частини, підрозділи та установи. На українському фронті зосереджувалося понад 40 % усієї польської піхоти, 65 % кавалерії та інженерних військ, близько 50 % артилерії, військової авіації, бронетанкових військ та військ зв’язку, 30—40 % панцерних поїздів. Це свідчить про те, що Ю. Пілсудський планував швидку наступальну операцію, у якій важливу роль відводив кавалерії. Також він готувався до зустрічі із сильно укріпленою обороною противника на великих водних перешкодах, для чого зібрав — передусім у складі своєї 3-ї армії — потужну групу важкої артилерії та інженерних підрозділів, зокрема всі наявні в нього на той час понтонні колони. Загальна бойова чисельність польських військ в Україні, за їхніми власними підрахунками, становила 60 000 багнетів і шабель, а за оцінками противника — 36 000 багнетів, 3500 шабель, 720 кулеметів, 187 польових легких і 134 важкі гармати, 12 панцерних поїздів і 18 панцерних автомобілів. До цього ще слід додати дві українські дивізії, які теж брали участь в операції. Однак, не завершивши формування, вони разом мали менш ніж 4000 вояків, 56 кулеметів та 11 гармат, або — за польськими стандартами — 2,5 полку піхоти, 2 ескадрони кавалерії, 3 батареї артилерії та кілька технічних підрозділів.

З радянського боку на українських землях від Прип’яті до Дністра розташовувалися війська Південно-Західного фронту на чолі з О. Єгоровим (начальник штабу — М. Пєтін, члени Реввійськради — Й. Сталін, X. Раковський, Р. Берзін). До його складу входили три армії: 12-та, 13-та й 14-та. Полякам протистояло приблизно 60—70 % цього фронту. Так, 12-та армія С. Меженінова займала північну й центральну ділянки від Прип’яті до Летичева (включно). Її штаб перебував у Києві. Армія мала чотири (7-му, 44-ту, 47-му й 58-му) стрілецькі дивізії й одну (17-ту) кавалерійську дивізію. У південному секторі фронту, від Летичева (виключно) до Ямполя, розташовувалися основні сили 14-ї армії І. Уборевича: три (41-ша, 45-та й 60-та) стрілецькі дивізії та одна кавалерійська бригада. Водночас одна стрілецька бригада спостерігала за демаркаційною лінією з Румунією вздовж Дністра та чорноморським узбережжям до гирла Дніпра. Штаб армії містився в Кременчуці. 13-та армія блокувала білогвардійські війська генерала П. Врангеля на Кримському півострові, тому безпосередньої участі в боях із поляками не брала.

До складу Південно-Західного фронту входили також галицькі частини, які на початку лютого 1920 р. перейшли від білогвардійців на бік більшовиків. З них було створено Червону українську галицьку армію (ЧУТА) на чолі з уродженцем Станіславівщини — комуністом В. Порайком. Армія складалася з трьох стрілецьких бригад, розподілених по різних радянських дивізіях. 1-шу бригаду сотника М. Барана відправили до 44-ї дивізії в околиці Чуднова; 2-гу сотника Ю. Головінського — до 45-ї під Літин; 3-тю сотника О. Станиміра — до 60-ї в район Бара. Загальна харчова чисельність УЧГА становила майже 22 000 вояків, а бойова — лише 663 старшини, 3820 багнетів, 558 табель, 66 гармат і 27 кулеметів. Однак через незадоволення новими порядками, які більшовики впровадили в їхніх військових колективах, 2-та й 3-тя галицькі бригади за день до початку польського наступу залишили позиції й пішли на зустріч українській дивізії О. Удовиченка, але їх невдовзі перехопили й роззброїли поляки. На боці червоних лишилася тільки 1-ша бригада, яка вже 25 квітня зазнала поразки поблизу Махнівки, де більшість її особового складу так само потрапила до польського полону. Отже, ЧУГА так і не стала для радянських військ надійним помічником і союзником.

У кількісному відношенні червоні поступалися польсько-українським військам. Станом на 29 квітня радянський Південно-Західний фронт за загальної чисельності 55 000 вояків міг виставити майже 13 400 багнетів і 2300 шабель, понад 1200 кулеметів, 236 гармат, 24 літаки, 8 панцерних поїздів і 3 панцерні загони. Однак польська розвідка вважала, що сил у радянського командувача мало бути приблизно у два з половиною рази більше — десь до 40 000 багнетів і шабель. Отже, з обох боків бачимо значну різницю в оцінці сил — власних і ворога. З великою вірогідністю можна стверджувати, що поляки та їхні українські союзники мали певну перевагу, але вона не була настільки разючою (2,5 : 1), як про це в 1920 р. говорив О. Єгоров, котрий намагався таким чином виправдати поразку очолюваного Південно-Західного фронту.

25 квітня 1920 р. розпочався енергійний наступ польських сил, у якому взяли участь українські 2-га й 6-та стрілецькі дивізії (загальною чисельністю 556 старшин, 3348 козаків за наявності 56 кулеметів та 11 гармат), кожна з яких в оперативному відношенні підпорядковувалася командуванню однієї з польських армій, що діяли в Україні. Наступ проходив успішно. На півночі була розбита радянська 12-та армія, котра без серйозного опору відійшла за Дніпро. 26 квітня поляки зайняли Житомир та Коростень, 1 травня — Фастів, 3 травня — Білу Церкву, а 6 травня перші роз’їзди польської кавалерії увійшли до Києва.

Як писав генерал Т. Кутшеба, котрий у травні 1920 р. у чині майора очолював штаб 3-ї армії, польські війська зайняли місто без жодного пострілу. За його словами, Київ «не мав вигляду міста, що лежить майже на лінії фронту. Навпаки, його вигляд нагадував типові великі міста далеко за фронтом, які відзначаються великим пожвавленням... Цивільний рух відбувався цілком нормально... Спокій панував зразковий». Кияни з ентузіазмом вітали польських вояків, дарували їм букети квітів, а деякі занадто екзальтовані та ексцентричні особи в нападі пристрасті навіть цілували чоботи й стремена кавалеристів. Польському офіцерові, чий підрозділ першим вступив до Києва, депутація членів міської думи вручила символічний ключ від міста. Аби вбезпечити Київ від обстрілів ворожої артилерії, польські війська переправилися на лівий берег Дніпра й після кількох днів запеклих боїв відкинули противника до Броварів та Борисполя. Захоплений таким чином плацдарм надалі міг стати відправною точкою для розгортання можливого наступу на Лівобережну Україну. Уранці 9 травня Хрещатиком пройшов парад польських та українських військ на честь визволення столиці України. Парад приймали командувач польської 3-ї армії генерал Е. Ридз-Сміґлий та начальник української 6-ї дивізії полковник М. Безручко.

Поразки зазнала й радянська 14-та армія, але, на відміну від своєї «сусідки», вона відходила організовано, з боями. 28 квітня поляки зайняли Козятин, Жмеринку та Вінницю, 9 травня — Брацлав та

1 ... 64 65 66 ... 92
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"