Читати книгу - "Сліпобачення"

П'єр Трубецькой

— Штука в тому, — сказала Челсі, — що особисті стосунки вимагають зусиль. Ти мусиш намагатися, розумієш? Я рву задницю заради цих стосунків, тяжко працюю, але тобі, схоже, байдуже…

Вона гадала, що зробила для мене велике відкриття. Здавалося, наче я не розумію, до чого воно все йде, бо мовчу. А насправді я збагнув це раніше за Челсі. Нічого не говорив, бо боявся дати їй привід для розмови.

Мені стало тоскно.

— Ти мені не байдужа, — відповів я.

— Так само, як тобі не байдуже будь-що інше, — зауважила вона. — Але ти… я маю на увазі, що ти, Лебедю, часом просто чудовий, але варто нашим стосункам стати бодай трохи глибшими, ти просто зникаєш, віддаючи своє тіло на поталу бойовому комп’ютеру. І я більше не можу давати цьому раду…

Я дивився на метелика на її зап’ястку. Його веселкові крильця ліниво тріпотіли та складалися. Мені стало цікаво: скільки у неї таких татуювань? Я бачив п’ять на різних частинах тіла, але одночасно більше одного ніколи не з’являлося. Я хотів запитати у Челсі, але вирішив, що зараз не найкращий час для цього.

— Часом ти буваєш таким грубим, — сказала вона. — Я розумію, що це не зі зла, але… не знаю. Може, я для тебе просто запобіжний клапан чи щось на кшталт того. Може, ти так глибоко занурюєшся в роботу, що все навалюється на тебе, і тобі просто потрібна боксерська груша. Може, саме тому ти й кажеш образливі речі.

Вона чекала, що я щось відповім.

— Я просто був щирим.

— Ага. Паталогічно. Чи була в тебе хоч одна недобра думка, яку ти не висловив на загал? — Її голос тремтів, але очі лишалися сухими. — Може, моя провина не менша, ніж твоя. Чи навіть більша. З дня нашої зустрічі я усвідомлювала, що ти… відчужений. Гадаю, в глибині душі я завжди знала, що все скінчиться саме так.

— Навіщо тоді намагалася? Якщо знала, що наші стосунки приречені?

— Ох, Лебедю. Хіба не ти казав, що все колись розвалюється? Хіба не ти стверджував, що ніщо не триває вічно?

Мама й тато протрималися довше, ніж ми.

Я насупився, вражений, що це взагалі спало мені на думку.

Челсі вважала моє мовчання образливим.

— Я думала… Я гадала, що зможу допомогти тобі, розумієш? Допомогти виправити те, що зробило тебе таким озлобленим.

Метелик почав згасати. Я ніколи не бачив, щоб таке траплялося раніше.

— Ти розумієш, про що я? — запитала вона.

— Звісно. Що я псих, якого треба полагодити.

— Сірі, ти навіть від корекції відмовився, коли я пропонувала. Ти так боявся, що тобою маніпулюватимуть, що не спробував навіть базового каскаду. Ти єдина людина з усіх, кого я знаю, кого, певно, по-справжньому неможливо полагодити. Не знаю. Може, ти цим навіть маєш пишатися.

Я розкрив рота, але одразу ж його стулив.

Вона сумно усміхнулася.

— Нічого, Сірі? Взагалі нічого? Були часи, коли ти завжди точно знав, що сказати. — Вона пригадала одну з попередніх версій мене. — Тепер я запитую себе, чи ти бодай колись казав те, що маєш на увазі.

— Це нечесно.

— Справді, — вона стиснула губи. — Нечесно. Але я не це намагаюся сказати. Мабуть… річ не в тому, що твої слова були неправдивими. Радше, ти взагалі не знав, що вони означають.

Крильця втратили барви. Метелик перетворився на майже нерухомий тендітний чорно-білий ескіз.

— Я зроблю її, — сказав я. — Корекцію. Якщо це так важливо для тебе. Просто зараз.

— Надто пізно, Сірі. З мене годі.

Може, вона хотіла, щоб я спробував її повернути. Усі ці речення зі знаками питання, багатозначне мовчання. Може, вона давала мені нагоду виблагати ще один шанс. Може, просто хотіла, щоб я дав їй привід передумати.

Я міг би спробувати. «Будь ласка, не йди, — міг би сказати я. — Благаю тебе. Я ніколи не хотів проганяти тебе назовсім, лише трішечки, на безпечну відстань. Прошу. За тридцять довгих років я не почувався нікчемою, тільки коли ми були разом».

Та коли я знову підвів погляд, метелик зник, і Челсі теж. Вона пішла і забрала із собою тягар сумнівів і провини за те, що довела мене. Вона пішла, вважаючи, що ніхто не винен у нашій несумісності, що вона старалася як могла. Що навіть я старався, пригноблений власними проблемами. Вона пішла, можливо, навіть і не звинувачуючи мене. А я так і не зрозумів, хто з нас насправді прийняв остаточне рішення.

Я мав хист до своєї справи. Такий клятий хист, що продовжував працювати, навіть коли я цього не хотів.

— Господи! Ви це чули?

Сьюзан Джеймс гасала в барабані, як оскаженіла антилопа гну. Під кутом у дев’яносто градусів я бачив білки її очей. — Підключай канал зв’язку! Хутко підключай канал зв’язку! Вольєри!

Я підключив. Один шифратор колихався у повітрі, інший — досі тулився в кутку.

Джеймс приземлилася біля мене, гупнувши у підлогу обома ногами й похитуючись, щоб не втратити рівноваги.

— Зроби гучніше!

Шипіння кондиціонерів. Брязкання далеких механізмів, що відлунюється вздовж хребта. Звичне бурчання нутрощів «Тезея». Більше нічого.

— Ну гаразд, просто зараз вони цього не роблять, — Джеймс відкрила подвійний екран і запустила повтор. — Ось, — мовила вона, вмикаючи очищений, відфільтрований аудіозапис.

З правого боку вікна плавав шифратор. Кінчик одного з його мацаків витягнувся вперед і торкнувся стіни іншого контейнера. Шифратор, що скрутився ліворуч, не ворухнувся.

Мені здалося, буцімто я щось почув. Лише на мить: щось наче дзижчання комахи, от тільки найближча комаха перебувала на відстані п’яти трильйонів кілометрів від нас.

— Повтори. Сповільни.

Точно, дзижчання. Вібрація.

— Ще повільніше.

Низка клацань, що виривається з дихала дельфінів. Зневажливе пирхання.

— Ні, дай мені.

Джеймс увірвалася в особистий простір Каннінґема й пересунула бігунок ліворуч.

Тік-тік… тік… тік-тік-тік… тік… тік-тік-тік…

Через зменшення допплерівської частоти майже до нуля сигнал розтягнувся майже на хвилину. У реальному ж часі він тривав не довше ніж півсекунди.

Каннінґем збільшив зображення. Згорнутий у клубок шифратор не рухався. Тільки йшла брижами шкіра й ворушилися вільні мацаки. Але раніше я бачив тільки вісім кінцівок, а тепер угледів кістлявий відросток дев’ятої, що витикався позаду центрального вузла. Дев’яте, приховане від наших поглядів щупальце вибивало ритм — тік-тік-тік, доки інше створіння байдуже притулилося до стіни зі свого боку…

А тепер — нічого. Плавучий шифратор безцільно рухався у