Читати книгу - "Танок драконів"

— Ви — триокий ворон? — почув Бран власний голос. «У триокого ворона має бути три ока. А в цього тільки одне, і те червоне». Бран відчував, як це око роздивляється його, поблискуючи у світлі смолоскипа, мов калюжа крові. На місці другого ока з порожньої очниці проріс тонкий білий корінець, спустився по щоці на шию.

— Ворон? — сухо зашелестів голос білого лорда. Його вуста ворушилися повільно, так наче розучилися складати слова.— Так, був ним колись давно. Чорне вбрання і чорна кров.

Одяг на ньому був гнилий і побляклий, місцями порослий мохом, прогризений хробаками, одначе колись він і справді був чорний.

— Я багато ким був, Бране. А тепер я такий, яким ти мене бачиш, тому ти зрозумієш, чому я сам не міг прийти до тебе... хіба що в сновидіннях. Я давно спостерігаю за тобою — спостерігаю тисячею очей і одним. Я бачив твоє народження, бачив і народження твого лорда-батька. Я бачив твій перший крок, чув твоє перше слово, був присутній у твоєму першому сні. Я бачив, як ти упав. А тепер ти нарешті прийшов до мене, Брандоне Старк, хай і з запізненням.

— Я тут,— сказав Бран,— але я — каліка. А ви... ви зможете направити мене... тобто мої ноги?

— Ні,— озвався білий лорд.— Над цим я не владний.

Бранові на очі набігли сльози. «Ми стільки пройшли!» У печері відлунювало хлюпотіння чорної річки.

— Ти вже ніколи не підеш, Бране,— запевнили бліді вуста,— але ти полетиш.

Тиріон

Довший час він не ворушився — лежав нерухомо на горі старих лантухів, які правили йому за постіль, дослухаючись до співу вітру в снастях, до хлюпотіння річки, яка билася в облавок.

Понад щоглою плив місяць-повня. «Він пливе за мною, наглядає, як велике сіре око». Попри теплі затхлі хутра, якими вкрився коротун, його прошив дрож. «Мені б кубок вина. Дюжину кубків». Та швидше місяць підморгне, ніж той сучий син Гриф дасть йому втамувати спрагу. Натомість Тиріонові доводилося пити воду, тож він був приречений на безсонні ночі й гарячкові дні, в які він обливався потом і трусився.

Карлик сів, схиливши голову на руки. «Мені щось снилося?» Він нічого не пам’ятав. Ніколи ночі не були лагідні до Тиріона Ланістера. Йому погано спалося навіть на м’яких перинах. На «Сором’язливій панні» він облаштувався на даху каюти, замість подушки підкладаючи під голову моток линви. Нагорі було краще, ніж у тісному трюмі. Повітря свіжіше, а плюскіт річки приємніший за Качурове хропіння. Але такі втіхи мають свою ціну: палуба тверда, тож він прокидався весь закляклий, зсудомлені ноги боліли.

І зараз литки так задерев’яніли, що їх аж сіпало. Він розім’яв їх пальцями, щоб розігнати біль, та коли підвівся, все одно не стримав страдницької гримаси. «Непогано би помитися». Хлоп’ячий одяг тхнув, і від нього і Тиріон просмердівся. Решта команди купалася в річці, але він до них ще жодного разу не приєднався. Деякі з черепах, що їх він бачив на мілині, могли б його навпіл перекусити. Качур називав їх «костоламами». Та й не хотілося Тиріонові, щоб Лемора бачила його голим.

З даху каюти вела дерев’яна драбина. Натягнувши чоботи, Тиріон спустився на ют, де біля жаровні сидів, горнучись у вовчу шубу, Гриф. Перекупний меч сам чатував ночами, встаючи, коли решта команди лягає спати, й лягаючи на сході сонця.

Тиріон присів навпроти нього, гріючи руки над жаром. На березі співали солов’ї.

— Скоро день,— мовив Тиріон до Грифа.

— Не так і скоро. А нам треба рухатися.

Якби залежало від Грифа, «Сором’язлива панна» пливла б і вдень, і вночі, однак Яндрі з Ісіллою відмовилися ризикувати своїм байдаком поночі. У Верхньому Ройні повно корчів і топляка, які можуть пробити корпус «Сором’язливої панни». Гриф про це і слухати не хотів. Він хотів у Волантис.

Очі перекупного меча завжди бігали, вишукуючи в нічній темряві... що? «Піратів? Закам’янілих? Ловців рабів?» На ріці повно небезпек, знав карлик, але сам Гриф здавався Тиріонові небезпечнішим за них усі. Він нагадував йому Брона, от тільки у Брона був специфічний гумор, притаманний перекупним мечам, а у Грифа почуття гумору не було зовсім.

— Я б зараз убив за кубок вина,— пробурмотів Тиріон.

Гриф не озвався. «Ти раніше помреш, аніж хильнеш»,— здавалося, промовляли його безбарвні очі. Першої ночі на «Сором’язливій панні» Тиріон напився, аж на очі не бачив. На ранок у голові так гуло, наче там дракони гризлися. Гриф тільки глянув, як він блює через борт байдака, й мовив: «З випивкою покінчено».

«Вино допомагає спати»,— запротестував Тиріон. Насправді він хотів сказати: вино стирає сновидіння.

«Не спи»,— непохитно відповів Гриф.

На сході перше бліде світло дня заливало небо над річкою. Чорні води Ройна помалу посиніли, під колір волосся й бороди перекупного меча. Гриф звівся на ноги.

— Скоро всі прокинуться. Твоя вахта.

Щойно замовкли солов’ї, їхню пісню підхопили річкові жайворонки. В очеретах плюскалися чаплі, лишаючи сліди на відмілинах. Хмари в небі аж світилися — рожеві й фіолетові, кармазинові й золоті, перламутрові й шафранові. Одна з них нагадувала дракона. Хтось колись написав: «Якщо людина бачила дракона в польоті, то може вже сидіти вдома й поратися у садку, бо на світі немає більшого дива». Тиріон, почухавши шрам, спробував пригадати, хто ж це написав. Останнім часом дракони займали чимало місця у його думках.

— Доброго ранку, Гугоре,— з’явилася септа Лемора у своїй білій рясі, підперезаній семибарвною крайкою. Волосся вільно спадало на плечі.— Як спалося?

— Не дуже міцно, міледі. Ви мені знову наснилися.

«Радше наверзлися». Тиріон не міг заснути, тож, поклавши руку собі поміж ноги, уявив, як септа сідає на нього, як підстрибують її перса...

— Якийсь розпусний сон, мабуть. І сам ви розпусник. Помолитеся зі мною, щоб вимолити прощення гріхів?

«Тільки так, як моляться на Літніх островах».

— Ні, але я залюбки передам через вас довгий і солодкий поцілунок Діві.

Сміючись, септа рушила на ніс байдака. Вона традиційно щоранку купалася в річці.

— Цей байдак назвали точно не на вашу честь,— гукнув до неї Тиріон, коли вона скинула рясу.