Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Кінець його роздумів настав несподівано, хоч певні знаки його й провістили. Спочатку (по закінченні тривалого періоду спеки) далека хмара, що опустилася на вершину гори, легенька, як птах; потім — небо на півдні, забарвлене в рожевий, як у пащі леопарда, колір; потім — клуби диму, від яких заржавів метал ночей; і нарешті, панічна втеча тварин. Бо повторилося те, що сталося тут багато століть тому. Руїни святилища бога вогню були знищені вогнем. На світанку, який жодна пташка не вітала своїм співом, чарівник побачив, що він опинився в колі вогню. На мить він завагався, чи не спробувати йому знайти порятунок у водах річки, але тут-таки зрозумів, що смерть прийшла увінчати його старість і визволити його від трудів. І він пішов назустріч омахам полум’я. Але ті не вжалили його плоть, вони лише приголубили його і наповнили теплом, не спалюючи і не спопеляючи. З полегкістю, з відчуттям приниження й жаху він раптом зрозумів, що й сам він лише привид, який наснився комусь іншому.

Лотерея у Вавилоні

Як і всі чоловіки у Вавилоні, я був проконсулом; як і всі — рабом; спізнав я також усемогутність, ганьбу, ув’язнення. Погляньте: на моїй правій руці бракує вказівного пальця. Погляньте: крізь цю дірку в плащі на моєму животі видно червоне татуювання — це другий символ, «бет». Ця літера, у ночі повного місяця, наділяє мене владою над людьми, чий знак — літера «ґімель», але підкоряє мене людям зі знаком «алеф», які в безмісячні ночі мають підкорятися людям зі знаком «ґімель». У передсвітанкових сутінках, у підземеллі, біля чорного жертовного каменя, я перетинав яремну вену священним бикам. Протягом одного місячного року я був проголошений невидимим: я кричав, і мені не відповідали, я крав хліб, і мені не відтинали голову. Я спізнав те, чого не знають греки, — невпевненість. У бронзовій камері, перед хусткою мовчазного душителя, мене не зраджувала надія; у потоці насолод мене змагав панічний страх. Гераклід Понтійський{285} захоплено розповідає, як Піфагор пригадував, що він був Пірром, а до того — Евфорбом, а раніше — ще якимсь смертним; проте мені, для того, щоб пригадати аналогічні пригоди, не треба звертатися ані до фатуму, ані до обману.

Я завдячую такою жорстокою мінливістю своєї долі одній інституції, яка в інших державах або невідома, або діє в них недосконало й таємно, — лотереї. Я не цікавився її історією; знаю тільки, що маги не можуть прийти до згоди, знаю, що про її грандіозні цілі мені відомо не більше, аніж відомо про місяць людині, яка не обізнана в астрології. Мені випало жити в запаморочливій країні, де над життям усіх панує лотерея: до сьогоднішнього дня я думав про неї так само мало, як думають про поведінку й задуми незбагненних богів або про своє серце. Але тепер, опинившись далеко від Вавилона та його милих звичаїв, я думаю з деяким подивом про лотерею і про блюзнірські припущення, що їх шепочуть у сутінках люди в масках.

Батько розповідав мені, що раніше — ідеться про кілька століть чи про кілька років? — лотерея у Вавилоні була грою, призначеною для плебеїв. Він казав (чи це правда, не знаю), що цирульники продавали за мідні монети прямокутнички з кості або пергамену, прикрашені символами. Жеребкування відбувалося серед білого дня: щасливчики одержували завдяки прихильному до них випадку викарбувані на сріблі монети. Як бачите, процедура була найелементарнішою з можливих.

Немає нічого дивного в тому, що ці «лотереї» зазнали невдачі. Їхня моральна цінність була дуже низькою. Вони не були спрямовані на розвиток усіх спроможностей людини; вони лише трохи розбуркували в ній почуття надії. Через байдужість публіки організатори таких лотерей почали втрачати гроші. Хтось запропонував внести у правила деякі зміни: приєднати до щасливих жеребів кілька нещасливих. У результаті такої реформи покупці пронумерованих прямокутничків діставали подвійний шанс: або виграти певну суму грошей, або сплатити штраф, який іноді був дуже великим. Ця легка небезпека (на кожні тридцять виграшних номерів припадав один нещасливий) розбудила, як і слід було сподіватись, інтерес публіки. Вавилоняни захопилися грою. Того, хто не купував прямокутничків, вважали боягузом і слабкодухом. Із плином часу ця цілком слушна зневага роздвоїлася. Зневажали не тільки тих, хто відмовлявся грати, а й тих, хто програвав і мусив сплачувати штраф. Компанії (так тоді стали називати організаторів лотереї) доводилося дбати про інтереси тих, хто виграв, але не мав змоги одержати свій виграш, якщо до каси не надійшла вся сума штрафів од тих, хто програв. Почали подавати на них до суду. Суддя засуджував їх до сплати первісного штрафу та судових витрат або до кількох днів ув’язнення. Всі обирали в’язницю, щоб зробити прикрість Компанії. Ця бравада небагатьох стала причиною могутності Компанії, її релігійної метафізичної влади.

Минуло небагато часу, й у повідомленнях про жеребкування вже не називали суми штрафів, а обмежувалися тим, що вказували, скільки днів має відбути у в’язниці той, кому випаде нещасливий номер. Ця лаконічність, майже не помічена свого часу, мала вирішальне значення. Так уперше з'явилися в лотереї елементи, не пов’язані з грішми. Успіх був великим. Під тиском гравців Компанії довелося збільшити кількість нещасливих номерів.

Ні для кого не таємниця, що народ Вавилона дуже любить логіку, а також симетрію. Йому здалося нелогічним, що щасливі номери оплачувалися дзвінкою монетою, а нещасливі — днями й ночами, проведеними у в’язниці. Деякі моралісти почали стверджувати, що володіння грішми не завжди приводить до блаженства, й, можливо, інші форми щастя виражають його більш безпосередньо.

У бідняцьких кварталах поширювалась інша тривога. Члени колегії жерців примножували ставки і втішалися всіма мінливостями страху та надії; бідняки (з цілком зрозумілою й неминучою заздрістю) знали, що їм недоступна вся гама цих бурхливих і солодких переживань. Справедливе прагнення, щоб усі, бідні й багаті, мали рівні можливості брати участь у лотереї, призвело до заворушень, пам’ять про які не стерли роки. Деякі впертюхи не зрозуміли (або вдали, ніби не зрозуміли), що йдеться про новий порядок, про необхідний історичний етап… Якось один раб украв червоний білет, і під час жеребкування випало, що йому випалять язик. Таку саму кару кодекс законів передбачував за крадіжку білета. Деякі вавилоняни стверджували, що він заслуговує на розжарене залізо як злодій; інші, великодушніші, казали, що його треба віддати в руки катові, бо так визначила доля… Знову виникли заворушення, сталося гідне жалю пролиття крові, проте, в кінцевому підсумку, вавилонський народ домігся свого, зламавши