Читати книгу - "Дівчина у павутинні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лісбет сіла за комп’ютер і переглянула в інтернеті кілька Еделманових статей. Вона знайшла нотки зверхності навіть у ділових фрагментах, одначе жодної мовної недолугості чи психологічної наївності не виявила. Чоловік, навпаки, писав досить твердо. Повернувшись до листів, Лісбет перевірила сервер SMTP, з якого їх надіслали, і аж здригнулася. Сервер звався «Бірдіно» і був їй незнайомий. Лісбет послала на нього кілька команд, щоб з’ясувати, що це таке, і за мить усе прояснилося. Сервер вихідної пошти працював за принципом відкритого транслятора, а отже, користувач міг надсилати повідомлення з будь-якої адреси.
Іншими словами, лист від Еделмана був підробкою, а копії Бубланському й Мудіґ не більш ніж димовою завісою. Ці повідомлення були заблоковані й не надсилалися, тому Лісбет, навіть нікуди не заглядаючи, вже знала: відповідь поліціантів і згода змінити план — теж блеф. Це означало не тільки, що хтось видавав себе за Еделмана. Тут точно був витік інформації, і хтось дуже хотів, щоб хлопчика вивели на Свеавеґен.
Хтось хотів, щоб Авґуст опинився на вулиці, беззахисний, для того щоб… що? Викрасти його чи позбутися? Саландер подивилася на годинника — за п’ять хвилин дев’ята. Уже через двадцять хвилин Торкел Лінден і Авґуст Балдер вийдуть надвір і чекатимуть когось, хто видає себе за професора Чарлза Еделмана і навряд чи має добрі наміри.
Що ж їй робити? Зателефонувати в поліцію? Цього Лісбет не любила, особливо якщо був ризик витоку інформації. Натомість вона зайшла на сайт центру «Одін» й відшукала там телефонний номер Торкела Ліндена. Проте додзвонилася тільки до диспетчера: Лінден був на нараді. Тоді Лісбет знайшла номер його мобільника й зателефонувала туди, але натрапила на голосову пошту. Гучно вилаявшись, вона написала йому есемеску й мейла про те, щоб він ні за яких обставин не виходив з хлопчиком на вулицю. Підписалася вона як Оса, бо нічого кращого вигадати не змогла.
Потім Лісбет накинула шкіряну куртку й вийшла на вулицю. Однак відразу повернулася назад у квартиру, засунула в чорну спортивну сумку комп’ютер із зашифрованим файлом, свій пістолет «Беретту 92» і знову вибігла надвір. Вона задумалася, чи не варто їй узяти в гаражі власну запилюжену машину — кабріолет «БМВ М6», але все ж таки вирішила, що краще викликати таксі. Невдовзі, правда, вона про це пошкодувала. Таксі затримувалось, а коли приїхало, то стало зрозуміло, що години інтенсивного руху на дорогах ще не минули.
Транспорт посувався слимаковим ходом, а на Центральному мосту взагалі всі стояли. Може, аварія? Усе тяглося повільно. Усе, крім часу, що буквально летів. Годинник показував дев’яту нуль п’ять, дев’яту десять… Часу майже зовсім не лишалось, а найгірше те, що вже могло бути запізно. Найпевніше, Лінден з хлопчиком вийшли на Свеавеґен завчасно, і вбивця, чи хто там мав бути, вже встиг напасти на них.
Дівчина ще раз зателефонувала Лінденові. Почулися гудки, проте ніхто не відповів. Вона знову вилаялася, подумавши про Мікаела Блумквіста. Вона не розмовляла з ним цілу вічність. Але тепер набрала номер. Він відповів роздратованим голосом і, лише коли зрозумів, що це вона, радісно вигукнув:
— Лісбет, це ти?
— Замовкни і слухай, — сказала вона.
Блумквіст стояв в офісі «Міленіуму» на Ґетґатані в препаскудному настрої, і річ була не тільки в тому, що він погано спав. Хмизу до вогню підкинуло ще й Те-те. Завжди серйозна й порядна агенція новин розповсюдила статтю, де йшлося про те, ніби Мікаел Блумквіст саботує розслідування вбивства, приховуючи основну інформацію, яку має намір спершу опублікувати в «Міленіумі».
Блумквістова мета — урятувати журнал від фінансової катастрофи й відновити власну «зіпсовану репутацію». Те, що статтю готують, Мікаел знав. Напередодні ввечері він мав довгу розмову з автором статті Гаралдом Валліном. Однак навіть уявити собі не міг, що результат буде таким руйнівним.
А проте Гаралдові Валліну лише з ідіотських натяків і необгрунтованих звинувачень удалося скомпонувати щось таке, що звучало майже об’єктивно й правдиво. Хлопець, без сумніву, мав хороші джерела як у «Сернері», так і в поліції. Правду кажучи, заголовок «Прокурор критикує Блумквіста» був трохи невиразний, та й зміст самої статті лишав Мікаелові місце для захисту. Але будь-хто з його ворогів добре знав логіку ЗМІ: якщо агенція новин, ще й надзвичайно поважна та серйозна, публікує таку статтю, то всім іншим це не просто дає законне право долучитись — усі можуть навіть посилити свої позиції. Цілком зрозуміло, чому, прокинувшись і побачивши в інтернеті такі заголовки, як «Блумквіст саботує розслідування вбивства» і «Блумквіст намагається врятувати журнал. Убивця на свободі», він почувався роздратованим.
Друкованим ЗМІ, одначе, вистачило прихильності, щоб написати заголовки в лапках. Проте загальне враження було таке, що ранкову каву подали з новою правдою. Публіцист на ім’я Густав Лінд, що стверджував, наче він уже ситий усім цим лицемірством по самісіньку зав’язку, почав свою статтю так: «Мікаел Блумквіст, який завжди ставив себе трохи вище за інших, виявився найбільшим циніком з усіх нас».
— Сподіватимемося, що вони не почнуть розмахувати юридичними примусовими заходами, — зауважив дизайнер і співвласник журналу Крістер Малм, який стояв поруч з Мікаелом і нервово жував жуйку.
— Сподіватимемося, що вони не викличуть сюди морпіхів, — відповів Блумквіст.
— Що?
— Я намагаюся жартувати.
— А, ну, так. Але мені не подобається твій настрій, — сказав Крістер.
— Він нікому не подобається. Проте єдине, що ми можемо зробити, — це зціпити зуби й працювати, як уміємо.
— У тебе дзижчить телефон.
— Він весь час дзижчить.
— Чи не розумніше відповісти, щоб вони не приписали тобі ще чогось гіршого?
— Так, так, — пробурмотів Мікаел і відповів не дуже люб’язно.
Дзвонила якась дівчина. Голос видався йому знайомим. А що він чекав зовсім іншого, то спочатку не міг зрозуміти, хто вона така.
— Хто це? — спитав він.
— Саландер, — відповів голос, і тоді Мікаел широко усміхнувся.
— Лісбет, це ти?
— Замовкни і слухай, — сказала вона.
І він підкорився.
Затор розсмоктався, і Саландер з водієм таксі, молодим хлопцем на ім’я Ахмед, що бачив війну в Іраку зблизька й утратив під час теракту матір і двох братів, дісталися до Свеавеґену, проїхавши повз розташовану ліворуч Стокгольмську концертну залу. Лісбет не хотіла просто пасивно сидіти в машині, тому послала ще одну
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина у павутинні», після закриття браузера.