Читати книгу - "Сповідь відьом"

Наступна пляшка була зроблена з темно-зеленого скла і мала просту кремову наліпку з чорним написом. Метью з дещо награною урочистістю подав її мені, і я побачила дату: 1976.

— Ой, та це ж рік мого народження! — сказала я.

А Метью дістав іще дві пляшки: одна з довгастою восьмикутною етикеткою із зображенням шато, запечатана червоним сургучем; друга — кривобока та темна, без етикетки, запечатана чимось схожим на смолу. До її горла старою засмальцьованою мотузкою кріпилася бирка з цупкого коричневого паперу.

— Ну що — почнемо? — спитав Метью, задуваючи свічу. Обережно тримаючи обидві пляшки в лівій руці, він ретельно зачинив та замкнув за собою двері й укинув ключ до кишені. Ми знову спустилися до головного приміщення, полишивши комірчину, просякнуту чарівним ароматом вин.

У напівтемряві льоху Метью з двома пляшками вина, здавалося, аж світився від радості.

— Яка прекрасна ніч, — щасливо мовив він.

І ми пішли до його помешкання, яке певною мірою вразило більше, ніж я очікувала, а в дечому — менше. Кімнати на горішньому поверсі одного з найстаріших багатоквартирних будинків у коледжі Всіх Душ були меншими за мої у Нью-Коледжі; цей будинок мав характерні несподівані вигини та оригінально-химерні контури. Хоча стеля й була високою, та при чималенькому зрості Метью кімнати таки здавалися замалими для вампіра. У дверях йому доводилося пригинатися, а підвіконники повсюдно ледь сягали його колін.

Брак розмірів кімнат із лишком компенсувався меблюванням та убранством. На долівці розтягнувся бляклий обюсонський килим, закріплений по кутах оригінальними меблями від відомого дизайнера дев’ятнадцятого сторіччя Вільяма Морріса. Якимось незбагненним чином споруда п’ятнадцятого сторіччя, килим вісімнадцятого сторіччя та грубі дубові меблі сторіччя дев’ятнадцятого чудово пасували одне до одного і створювали в помешканні атмосферу вишуканого джентльменського клубу доби короля Едуарда. У дальньому закутку головної кімнати стояв широченний обідній стіл; з одного його боку лежали акуратно складені газети, книги та ретельно розсортовані атрибути життя науковця: нотатки щодо головних напрямків подальших досліджень, періодичні наукові часописи, запити на літературу та рецензії праць колег. Кожен стос паперів притискав якийсь предмет: справжнє прес-пап’є з товстого дутого скла, стара цеглина, бронзова медаль (безсумнівно, одна з його нагород) та невеличка кочерга. Протилежний бік стола був накритий гладенькою лляною скатертиною, притиснутою до дерев’яної поверхні стола надзвичайно красивими срібними канделябрами георгіанської доби. Раніше такі вишукані канделябри я бачила тільки в музеї. Над простими білими тарілками та срібними приборами тієї ж георгіанської доби застигли, немов охоронці, численні винні келихи різної форми.

— Як гарно! — сказала я, захоплено озираючись довкола. У цій кімнаті жоден предмет меблювання, жодна прикраса не належали коледжу. Все це, вочевидь, зібрав Метью, і воно відображало його внутрішню сутність.

— Сідай. — Вчасно врятувавши дві пляшки вина із моїх непевних пальців, він швидко відніс їх до чогось схожого на невеличку господарчу комірчину.

— Начальство коледжу Всіх Душ вважає, що працівникам не слід харчуватися у помешканнях, — пояснив він, побачивши, що я з цікавістю розглядаю нехитре кухонне приладдя. — Та нічого, якось управимося.

Я вже не сумнівалася, що невдовзі мене почастують мало не найвишуканішою вечерею, яку тільки можна знайти в Оксфорді.

Метью поклав шампанське в срібне відерце з льодом і всівся біля мене в зручне крісло напроти давно згаслого каміна.

— В Оксфорді вже не дозволяють розпалювати каміни, — сказав він із сумом у голосі, кивнувши рукою на порожню кам’яну конструкцію. — Бо коли розпалювали всі каміни, місто перетворювалося на суцільне кострище.

— А коли ти вперше приїхав до Оксфорда? — спитала я, сподіваючись відвертістю свого тону запевнити Метью, що я зовсім не намагаюся зазирнути в одне з тих численних життів, які йому довелося прожити впродовж сотень років.

— Цього разу це сталося 1989 року. — Полегшено зітхнувши, він випростав свої довгі ноги. — Я приїхав до Оріеля навчатися точним наукам, а опісля залишився працювати над докторською дисертацією. Коли ж за відмінні успіхи «Всі Душі» призначили мені стипендію, я на кілька років перебрався сюди. Після того як я отримав ступінь доктора, університет запропонував мені посаду, а його члени обрали мене науковим працівником.

Щоразу, коли він розкривав рот, звідти вискакувало щось нове для мене й цікаве. Стипендія за відмінні успіхи? Їх призначали лише дві на рік.

— А у «Всіх Душах» ти вперше? — Я прикусила губу, збагнувши, що бовкнула дурницю, і він розсміявся.

— Зараз розберемося, — відповів Метью і, піднявши руки, почав загинати пальці. — По одному разу я був працівником Мертонського, Магдалинського та Університетського коледжів. По два рази я був працівником Оріельського коледжу та Нью-Коледжу. Але «Всі Душі» тільки тепер звернули на мене хоч якусь увагу.

Помноживши ці відомості на коефіцієнт Кембриджа, Парижа, Падуа та Монпельє, де, на мою думку, хоч раз числився студент на ім’я Метью Клермон (або під одним із варіантів цього імені), я здобула запаморочливу кількість наукових титулів та звань. Що ж він вивчав усі ці нескінченні роки і з ким навчався?

— Діано? — веселий голос Метью пронизав мої думки. — Ти мене чуєш?

— Так, вибач. — Я заплющила очі й стиснула руками коліна, намагаючись стримати свою уяву. — Це вже якась напасть. Коли ти починаєш щось пригадувати, я не можу стримати свою цікавість.

— Розумію. Це одна з проблем, із котрими зіштовхується вампір, спілкуючись із відьмою, яка досліджує історію. — Вуста Метью саркастично вигнулися, але його очі блищали, мов дві чорні зірки.

— Якщо ти хочеш уникнути подібних проблем у майбутньому, то тобі краще не заходити до довідкового палеографічного відділу Бодліанської бібліотеки, — в’їдливо відказала я.

— Просто тепер мене більше цікавить не історія, а одна жінка, що її досліджує. — Метью поволі підвівся. — Я питав, чи не голодна ти.

Для мене лишалося загадкою: чому він про це постійно питає? Хіба ж бувало таке, щоб я не була голодна?

— Так, — відповіла я, намагаючись виборсатися з глибокого й пухкого крісла. Метью подав мені руку. Я вхопилася за неї, і він із легкістю підняв мене.

Ми опинилися одне проти одного, майже торкаючись своїми тілами. Я зосередила увагу на виступ під светром Метью, де висіла маленька пляшечка зі священною водою.

Його очі бігали по мені, залишали за собою сліди — маленькі холодні сніжинки.

— Маєш чудовий вигляд, — мовив він стиха.

Я нагнула голову, і те саме пасмо звично впало мені на лоба. Метью простягнув руку і заправив пасмо за вухо. Цього разу його пальці ковзнули далі — аж до шиї. Піднявши пасмо волосся, він пропустив його крізь пальці, мов воду. Я здригнулася — то холодне повітря