Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

— Не було? А діти?

— І діти від мене. І ти від мене. А я від тебе!..

Він блукав по її смаглявому тілі, ніжно пестив груди, солодкі, мов виногрона, бринькав пальцями по тугих сосках, не втомлюючись, ішов, скакав через гори, сади й квітники, зложи мене печаттю на серце своє, надінь, як перстень, на руку собі… Голі коліна, голі груди, нага плоть, верх і низ, все перевернулося й перемішалося, лиця, коліна, просторість і тіснява, у жінки завжди тільки одна голова, а в чоловіка ніби дві: одна для суворої радості, друга для солодкої радості, для блиску, для геройства в пахучих вертоградах, серед пречистих лілей і безстидних у первісному бруді мавпячих стін…

Той святий день для них не кінчався ніколи, вони жили в ньому голодні й спраглі одне одного, знов і знов обережно розсував чоловік жіночі коліна, знов розчинялися перед ним райські брами, і в торжествуючій радості зблискувала його друга голова, і притишений скрик назустріч, і стогін, і благання:

— Не муч, мене! Ой, не муч мене!..

— А я буду мучити! Замучу! Домучу! Перемучу!

— Ой, Боже ж мій! Який стид і яке ж… Ой, що ж це таке? Що зі мною? Де я?.. Хто се і чого?.. Ой, муч мене! Муч мене більше! Муч іще! Муч, му, м–м–м…

Вони розговілися тільки надвечір. Дніпрогес уже відбудували, «лампочка Ілліча» горіла навіть у цій убогій, невзаконеній хатці, хоч для Шульги приємнішим був би звичайний каганчик. Не треба занадто світла, щоб побачити найдорожче…

Стіл у них був мов у президентів, диктаторів, генеральних секретарів і якої там ще бенері: ритуальні крашанки й паска, м’ясні й кров’яні ковбаси, смажене порося, знаменитий український кендюх, пиріжки з потрібкою, квашена капуста з яблуками, солоні огірочки й помідори, солені кавуни, які пролежали цілу зиму в піску на дні дерев’яної діжки, а тепер розверзалися своїм соковитим червоним нутром, ніби всемогутня в своєму вічному повабі жінка, повелителька цієї всеплодющої землі…

Шульга розгубився від несподівано щедрого, як на ці убогі часи, столу і навіть забув про чоловічий обов’язок наповнювати чарки. Оля, лукаво усміхаючись, сама налила самогону: Шульзі повну склянку, собі зелененьку гранчасту чарочку.

— Ти думаєш, я оце зможу випити? — злякався Шульга.

— А чого б же ти не зміг? Ти ж сам казав, що офіцери й студенти п’ють бочками.

— Я казав? Коли я тобі таке міг казати?

— Казав не казав, а був п’яний як чіп. Я тебе іншим і не бачила…

— То від горя. А сьогодні не можу пити, бо вже п’яний від тебе…

— Таке ото й скажеш!..

— Люди п’ють здебільшого від горя. У мене був друг Андруша… Ногу йому на фронті… і все в ньому боліло, ніщо не рятувало… Одне спасіння — горіляка! Ми з ним зрання замість чаю по отакому стаканярі, а тоді на лекції!..

— Кажеш, був. А де ж він?

— Вмер. Коли його ховали, я й побачив тебе, як ти їхала з міліціонерами… Стояв на кладовищі, а ти на «доджі»… Як подумати, то всі мої друзі мертві. Або вбиті одразу, або вмерли від ран. Може, і я вже давно вмер, а оце воскрес біля тебе…

— Таке ото й скажеш! Ну, давай хоч по крапельці… Задурити голову… А то мені й досі стидно…

— Знаєш що, — сказав їй Шульга, коли вони випили трішки, а тоді трохи більше і ще більше. — Ми сьогодні повинні з тобою сфотографуватися!

— Сфото?.. Ось не сміши мене! Таке й придумаєш!

— Ні, ні, не заперечуй. Це вже вирішено.

— Та в мене й зодягнути нема чого, щоб ото на карточку…

— Зодягнешся так, як ішла святити крашанки.

— Вся в чорнім, як монашка?

— Ти себе не бачила, яка ти гарна, як світилося в тебе лице! Ти знаєш, яке в тебе лице? Біля тебе і я… Знаєш: я вже був у тій фотографії… На проспекті Карла Маркса… Там такий кумедний старий єврей… Здєлайте вид, що ви розговарюєте… Січас будет сьомка… Я вже сидів перед апаратом, а тоді здалося, що за вікном майнув отой чорний прокурор і побрався вгору проспектом, мабуть, щоб знов на тебе… Я все кинув і побіг тебе рятувати… Пам’ятаєш, прибіг тоді і… А в ательє покинув двох жінок, які привели мене туди, щоб сфотографуватися, і вони тепер і досі мене там ждуть…

— Аж дві жінки? — В ній уже народжувалися такі природні для кожної жінки ревнощі. — Красиві?

— Дуже.

— І молоді?

— Вдови. У одної чоловіка розстріляли, як ворога народу, у другої чоловік ніби і є, аж цілий полковник, а насправді вона теж ніби вдова…

— Так ти б же з ними…

— Я ж сказав: побіг до тебе і з ними не… Судьба… Тому нам треба обов’язково сфотографуватися…

— А як я оце нап’юся п’яна?

— Понесу тебе на руках!..

— Ой, шамашедчий!..

День був їхній до самого кінця, і ніч теж була їхня, і ще багато днів і ночей, місяць чи й більше. Оля бігала «на діжурство», Шульга в несамовитому ритмі метався між лекціями, заліками, консультаціями з дипломного проекту, його, сказати б, зовнішнє життя, життя напоказ, могло бути зрозумілим і виправданим навіть для Людмили і Регіни, які без претензій і зазіхань на його свободу все ж пильно простежували мало не кожен його вчинок або й незначний порух, але його приховане, затаєне життя належало тільки йому, ніхто не мав туди доступу, трьома роками кривавої війни Шульга здобув собі право жити не за приписами фальшивих моралістів, найманих ідеологічних гавкунів і партійних вождів усіх рангів, а за принципом Декарта: «Добре живе той, хто добре приховує».

Він ховав Ольку не тільки від байдужого холодного світу, а й від неї самої і від себе теж ховав, беріг, як найдорожчий скарб. Вони ходили по краю любові. Посередині розклекотаний океан неземної пристрасті, а на березі тільки вогненні вибризки, і вони падали на їхні нагі тіла, мов апокаліптичні печаті, мов невблаганне нагадування про те, що насолода й блаженство тіла ніколи не можуть перейти в душу, і в цьому найбільше, найтяжче, найнезносніше страждання…

Досі Шульга лиш невиразно мріяв, тепер спробував тверезо і точно розплановувати своє подальше життя. Інститутські професори, зубри електрифікації пропонували йому аспірантуру, обіцяли блискучу будучність, наукові ступені,