Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

Уже смеркає, а поготівля триває. Хай би вже щось робилося: або на фронт, або по хатах, або кудись їхати. І якого біса стовбичити на вулиці?

Новина! Викликають охочих на добрих конях. Збиратися у 2-й сотні. Охочих багато, та начальство перебирає, переціджує. Проскочили ми з Терешком і ще хтось. Небагато нас відрядили в розпорядження командира 2-ї сотні Федора Редьки.

Сотенний Редька мав славу дуже хороброго командира, а з цим мав і любов та пошану у вояцтва. На фронті для пошани, любові, авторитету — інша міра: тільки хоробрість притягає підлеглих до командира. А хоробрість майже ніколи не буває чеснотою самотньою, з нею дружать і товариськість, і турбота про підлеглих. Сотенний все це мав.

Федора Редьку не пошлють на якесь мале діло, мабуть, буде якась ліпша "забава".

Редька процідив нас, залишив чоловік із двадцять. Коли вже зовсім стемніло, ми вирушили в напрямку фронту. Про людей не казатиму, але коні — один в один підібрано.

Небагато проїхавши, зустріли ар'єргард нашої піхоти, що відходила. Довідалися, що сталося щось небуденне. Большевики не скоро забудуть той день.

Незабаром звернули ми з дороги в поле. Тут побачили те, про що неясно чули: поле густо вкрите побитими кіньми й людьми. Ще багато з них цілком не затихли. Приймали нас за своїх, щось просили. Треба було об'їжджати купи тіл, коні хропіли, шарахалися.

Переїхавши поле, ми опинилися в садках чи левадах. Наказ: спішитися! Тут, як і завжди, бурмотіння під ніс, бо коноводи сподівалися на бій, а тепер тримай коней. Але наказ є наказ. А хіба в коноводах лишають гірших? Ніколи!

Майже переполовиненим відділом піхотою пішли ми далі. Дерева гарно ховали нас. Ніким не зауважені, підійшли до першої хати головної вулиці. У селі гамірно, видно, що повно війська. Перелізли пліт і вже ми в садку. Розглядаємося. Хата величенька, від вулиці теж садок. Двір. Від вулиці і пліт.

Останні хати в бік ворога завжди залишаються для застави.

У наш бік проїхав відділ кінноти, чоловік із тридцять.

Але ось до двору, де ми так добре розташувалися, заїхало декілька кінних. З балачок зрозуміли, що це начальство.

Стоїмо ми собі за плотом, на пару кроків від них, усе чуємо та ще й нарікаємо, що не все видно. Сотенний Редька робить зауваги до їхніх розмов, аж весело в нас за плотом.

Під'їхала застава: тачанка з кулеметом і чоловік тридцять піших. Зупинились на дворі й на вулиці. Ставлять кулемет, розділяють варту.

А оте начальство, що приїхало раніше, жадає ліхтаря. Принесли ліхтаря, і нам видніше. Хтось диктує, а хтось пише донесення. Донесення приблизно такого змісту: "Зломивши переважаючі сили ворога, що зазнав великих втрат, переслідуємо його. Підрахунок полонених і трофеїв ще не виготовлено. Згідно з наказом Лучинець зайнято". Далі дата, година і все таке, чим рапорти кінчаються.

Ми вже давно приготували ручні гранати. Сотенний Редька нас поділив: трьох лишив біля себе, а решту поставив біля плота проти кулемета і варти на вулиці.

Коли рапорт був готовий, ад'ютант каже:

— Падпіші, таваріщ!

І назвав його, те начальство. А сотник Редька з-за плоту:

— То вже ні, не на те ми сюди їхали!

— Слава!!!

І пустили ми на ліхтар гранати. Те ж зробили й ті, що були біля плота.

Рвалися вони, вибухав вогонь! Послали по три гранати, а по дві лишили.

Не поспішаючи перелізли пліт і кроком пішли до коней. А сотенний Редька почав оповідати веселі анекдоти, потім й інші підтримали.

За нами піднято таку стрілянину, що хлопці жартували, що це перешкоджає слухати дотепи.

І знову ми біля коней. Коноводи із заздрістю розпитують.

А сотенний Редька (ото він!) наказав вести коні в поводі. Пройшовши добрий кусень дороги, посадив відділ на коні, й далі поїхали кроком, хоч ворог підняв тривогу і на головній дорозі вже був сильний рух. А нам що — хай собі казяться!

Згодом довідалися, що в Лучинці нещодавно стояв 1-й піший курінь Низових запорожців. Називали їх Низові, або Недайкашівці — від прізвища їхнього командира [Василя] Недайкаші. Були то хлопці, як і їхній командир, переважно із Глодос та довколишніх сіл. їхній командир учився з моїм братом Олексою, і прізвище Недайкаша я чув ще дома. Курінь був славний у нашій армії — його знали всі! Знали й большевики.

Низові мали відомості, що великий відділ большевицької кінноти рухається на Лучинець.

Починали глодосяни як повстанці-партизани. І способи воювати по-партизанському завжди застосовували, де тільки хоч трохи можна було. Хоч кажуть, що один у полі не воїн, та до Низових це прикласти не можна, бо Низові були повним запереченням цього твердження. Билися вони добре і гуртом, і поодинці — кожен із них був бойовою одиницею і сам собі командир.

Недайкашівці дуже добре використали особливості села. Лучинець простягався вздовж головної дороги, а кінці його садками (може, там і хати були) творили велику підкову, задніми шипами обернуту до нас, дорога перетинала по осі симетрії цю підкову.

Позаховувавши піхоту по садках та поза плотами, Низові пустили большевицьку кінноту пройти село, увійти в оту підкову, а потім відкрили вогонь. Усе, що увійшло в село і виїхало за село в підкову, вирватися не мало куди. Били з рушниць, били з кулеметів; били з боків, били ззаду.

Ми ж ото цілий день чекали, що большевики прорвуться через Лучинець, а Низові упоралися з ними і без нас.

Слава їм!

Багринівці

Багринівці — більша оселя, містечко на Поділлі. Стояли ми в ньому кілька разів і знали добре — і вулиці, і стежки через садки, і польові дороги з містечка. Знали не як свою кишеню, але орієнтувалися легко.

У той час ми так гнали большевиків, що вони, як тоді казали, мали зовсім "гайку розкручену", або "рвали когті" без затримки.

Ми були далеко в запіллі ворога. Підходячи до Багринівців, бачили, як по дорозі рівнобіжно з нами пересувається чималий кінний відділ червоних. Ми їхали так, що на них дивилися по сонцю, видно було червоний прапор спереду та відблиски сонця на списах. Мабуть, якби добре крикнув, то почули б, а напевно почули б, якби Андрій Лепеха свиснув. От свистав, аж у вухах дзвонило!

Вони поспішали, а нам їх займати не було нащо. Ми мали важливіше