Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Можна висловити лише здивування з приводу безпідставних сподівань лідерів ЗУНР на прихильність до них з боку Антанти. Адже місії останньої (Бартелемі, Нуланса, а всього їх було більше десяти) не лише недвозначно демонстрували свої симпатії до Польщі й відверто антиукраїнські позиції, а й неприхованим тиском, цинічним шантажем домагалися від керівництва ЗУНР поступитися власною територією на користь поляків. Разом з дипломатами на Паризькій мирній конференції вони допомагали врятувати польську армію від розгрому у Східній Галичині й робили все для того, щоб саме Польща вийшла переможцем у війні з українцями.

Зірвавши успішний наступ на Львів, змусивши Галицьку армію протягом двох місяців нічого не робити, Рада десяти Паризької конференції ухвалила в середині квітня 1919 р. рішення про передислокацію спорядженої й добре озброєної Антантою і США 80-тисячної армії генерала Ю. Галлера до Польщі[444], чим забезпечувала останній безперечну стратегічну перевагу над українцями. Повідомлення про це рішення приголомшило лідерів ЗУНР, змусило їх фактично припинити збройні дії проти польських військ і укласти військову угоду з С. Петлюрою про спільну боротьбу з Червоною армією.

На тлі цих подій відбувалося сповзання лідерів ЗУНР управо. До націонал-демократів та радикалів приєдналися соціал-демократи, й тепер всі вони спільно виступали проти будь-яких кроків у напрямі поглиблення революції.

Навесні 1919 р. М. Шаповал перебував у Галичині й на власні очі міг переконатися у тих процесах, які там розвивалися: «Приглянувшись до того, що навколо мене робиться і говориться, я мусив прийти до сумного висновку: це — реакція. «Інтелігенція» ця думає так, як польська буржуазія, лише висловлює свої погляди по- українському.

Жадного розуміння ані революції, ані інтересів українського трудового люду у неї нема. Нас, українців з Наддніпрянщини, називає «закордонцями» і вважає за «руїнників», «анархістів» і мрійників, які думають про таку «нисенитницю», як визволення селян і робітників із соціяльної неволі. На думку галицької «інтелігенції», селяне й робітники існують для того, щоб робити, виконувати обов'язки «супроти народу», наче б той народ не були ті самі робітники й селяне.

Все гуло навкруги, що Велика Україна «руйнується» власне тому, що там зачепили поміщицьку землю, проводять соціялізацію, котра є найбільша несправедливість «супроти власників землі» і т. п.»[445].

Земельне законодавство, взагалі все революційне законодавство Директорії в Галичині було заборонене, а агітація за нього навіть каралася тюремним ув'язненням. «В тім часі обидві галицькі урядові партії — націонал-демократи і радикали — відбули свої з'їзди і виробили «програми» реформи, — зазначає колишній міністр земель- них справ уряду УНР. — На диво це були доволі поступові програми: говорилося навіть про соціялізацію дозрілих галузів промислу і то майже в однакових видах, як у націонал-демократів, так і радикалів. Про землю також говорилось, але за викуп»[446].

Скликаний наприкінці березня 1919 р. селянсько-робітничий з'їзд був визнаний УНРадою неправочинним, оскільки делегатів обирали не за п'ятичленною формулою (начебто УНРаду взагалі хтось обирав), а його рішення про включення до Української Національної Ради 61 представника робітників і селян не було виконане. Те саме сталося й щодо рішення про підготовку в Галичині земельного закону на основі законодавства Директорії.

Що ж до революційних елементів, то керівництво ЗУНР розпочало проти них серію репресій: арештів, депортацій тощо. Був висланий за кордон і М. Шаповал.

Факти свідчать, що серйозної, надійної підтримки УНРада і Державний секретаріат не одержали, а без цього швидко програли військову кампанію полякам і 16–19 липня змушені були з Українською Галицькою армією перейти Збруч. Не було більше власної території, власного народу, а лідери ЗУНР (тепер ЗОУНР) намагалися й надалі будувати «державу в державі», всіляко відстоюючи власні привілеї, проводячи власну політику, яка часто не тільки не співпадала з політичним курсом УНР, але й суперечила та шкодила йому.

Саме тут корінилися основні причини катастрофи, що невідворотно насувалася. «Галицькі націонал-демократи і їх провідники (Петрушевич і ин.) не могли не бачити, що на Україні йде соціяльна революція під впливом селянства і робітництва, одначе їх це не навчило — вони все-таки не пішли з українськими селянами і робітниками, а пішли з контрреволюцією Денікіна, зрадивши уряд УНР, — писав М. Шаповал. — Галицький провід воював більш над усе проти існування в складі УНР галицького міністерства, щоб не було жадного організаційного зв'язку з УНР. Хоч при Петлюрі було утворено за спільним порозумінням «Штаб головного Отамана», котрий обов'язаний був координувати боєві операції на фронті, одначе практично галицька військова команда мала директиви від воєнної канцелярії «диктатора».

Двоєвластіє утворило нечувано-тяжку атмосферу взаємної боротьби, посіяло деморалізацію, зневіру, відтягло увагу від фронтів, від забезпечення військ, знищило внутрішній дух — цим катастрофа була передумовлена»[447].

Перенесена за межі своєї території, діяльність керівництва ЗОУНР жодного практичного впливу на наступний перебіг подій не справляла, а численні урядові реорганізації — імітація діяльності — могли викликати лише іронію.

Аналіз М. Шаповалом подій на заході України, феномена ЗУНР привів його до твердого переконання: «Соціологічно беручи, галицької революції не було, бо не перемістились права і обов'язки на український народ в кождій царині життя і діятельности. Через Галичину перейшла щонайбільше коротка політична хуртовина, ведена націонал-демократами, але не соціяльна революція. Соціяльної революції не було, тому не було визволення українського народу (селянства і робітництва) навіть на короткий час. Захищаючи капіталістичний устрій чи із засадничих причин (націонал-демократи), чи із тактичних (радикали і соціял-демократи), галицькі партії не були здібні організувати визвольну революцію, не знали і не мали справжньої програми революції, не могли дати відповідних гасел масам і не знали, що й коли почати і як організувати. Не організували трудових мас належно і приглушували у них стихійні революційні пориви»[448].

Безперечно, на розвитку подій у Галичині надто позначився суб'єктивний чинник. Зокрема, В. Винниченко дуже критично ставився до революційного потенціалу галицьких діячів. Він вважав його просто невідповідним завданням моменту, потребам тогочасного державотворення на західноукраїнських землях, а тим більше — в Україні в цілому.

«Більшість Національної Ради, — констатував автор «Відродження нації», — складалась з представників дрібно-буржуазних партій, з парламентських і соймових послів, у більшості своїй національ-демократів. Сини сільської буржуазії або священиків, чи маленьких урядовців, сини бідної, маленької, забитої польськими панами й ксьондзами країни, виховані на дегенеративно-шляхетській польській культурі, заражені духом польського льокайства, з обмеженим, обсмоктаним псевдоєвропейською цівілізацією світоглядом, — де їм було зрозуміти й