Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

переговорах з Українською Державою) й не повідомило про це український уряд. У жовтні 1918 р. Державна варта зробила обшук у приміщенні делегації та консульства Радянської Росії, де знайшла документи, що підтверджували звинувачення І. Кістяківського. Німці ж почали вимагати повернення документів та відставки міністра внутрішніх справ. На захист Кістяківського виступило 9 гетьманських міністрів. Це призвело до кризи Ради міністрів.

Чимало зусиль керівництво Гетьманату докладало до того, щоб встановити контроль над добровольчими збройними формуваннями, які виникли ще з початку весни 1918 р. Планувалося обмежити їхню діяльність охороною громадського спокою та залучати такі загони до придушення антигетьманських повстань. Правовим документом, що узаконив існування хліборобських загонів в Українській Державі, став обіжник міністра внутрішніх справ І. Кістяківського до губернських старост від 13 серпня 1918 р.

Важливим елементом загальних національно-правових основ Української Держави став “Універсал Його світлості Ясновельможного Пана Гетьмана Усієї України та військ козацьких Павла Скоропадського до народу українського” від 16 жовтня 1918 р., який оголошував про відновлення українського козацтва. Воно мало стати “твердою опорою для проведення в життя і свідомість українського народу всіх реформ, викликаних обставинами сучасного моменту[535].

Значний вплив на формування основних напрямів внутрішньої політики Української Держави мали й інші гетьманські грамоти та відручні листи.

2 липня 1918 р. П. Скоропадський затвердив закон “Про громадянство Української Держави”. Згідно четвертої статті цього законодавчого акту всі російські піддані, тобто всі мешканці українських губерній, які перебували на території України в день прийняття цього законопроекту, отримали українське громадянство. Ті, хто не бажав цього, мали до 2 серпня 1918 р. подати до місцевих органів влади відповідну заяву. Статті цього закону чітко визначали умови, за яких українське громадянство могли отримати іноземці. Головною умовою було те, що вони протягом трьох попередніх років мали проживати на території України.

До національно-правових основ Гетьманату відносилися й спеціальні законодавчі акти. Зокрема, тимчасовий закон “Про Верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України” від 1 серпня 1918 р. передбачав створення у таких випадках тріумвірату — колегії верховних правителів держави з трьох осіб. Одного з них визначав сам гетьман, одного обирав Державний сенат і одного — Рада міністрів. Через два дні після прийняття цього закону гетьман визначив своїми кандидатами Д. Дорошенка та С. Завадського.

Звісно, керівництво Гетьманату завжди непокоїло ставлення до себе з боку командування окупаційних військ. Тому особливо важливою справою було визнано налагодження дружніх відносин безпосередньо з керівництвом держав Четверного союзу. Дії гетьманського уряду сприяли тому, що 22 травня 1918 р. головнокомандуючий німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршал Г. фон Ейхгорн видав наказ, яким зобов’язував своїх підлеглих сприяти новій владі у її діяльності. 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала гетьмана П.Скоропадського та Українську Державу.

Принагідно, гадається, варто торкнутися характеристики політико-правових підвалин гетьманської державної моделі, які давали їй представники консервативного напрямку вітчизняної історико-політичної науки. Один із його основоположників та визначних теоретиків В. Липинський виділяв у внутрішній політиці Української Держави три основні моменти, які згодом були взяті на озброєння представниками гетьманського руху. Перший, уже розглянутий і оцінений вище, декларував, що державний переворот 29 квітня 1918 р., був здійснений П. Cкоропадським власними силами при нейтральності окупаційних військ.

На основі оцінки внутрішньої політики гетьманського уряду В. Липинський вивів принцип територіального патріотизму. Його сутність полягала в тому, що “нашу націю творять всі жителі України”. Однак, суспільна практика 1918 р. не дає підстав для беззастережного погодження з тезою, істинність якої викликає серйозні сумніви. Адже Рада міністрів відкрила кордони для всіх хто, тікав з РСФРР, в результаті чого Україна стала не лише притулком для численних прихильників єдиної і неподільної Росії. Негативно ставлячись до будь-якого самоврядування України, вони тим не менше отримували українське громадянство й істотно впливали на діяльність вищих та місцевих органів влади. Все це не сприяло співпраці гетьмана з українськими соціалістичними партіями, без союзу з якими за тогочасних умов неможливо було розраховувати на скільки-небудь ефективну розбудову незалежної України, плідну національну самореалізацію. Врешті переважна більшість російських офіцерів під особистим патронатом П. Скоропадського перечекала скруту й у критичний момент пішла служити в Добровольчу армію, ідейно-політичною платформою якої був єдинонеділимський курс, непримиренна ворожість до української державності.

Не можна погодитися і з третім постулатом В.Липинського, буцімто гетьманський уряд виражав інтереси всіх класів і націй України. Якщо в національно-культурному будівництві Рада Міністрів запропонувала більш-менш адекватну політику, то цього зовсім не можна сказати про соціально-економічні перетворення в Україні. Дії уряду цілком визначено були спрямовані передусім і головним чином на захист інтересів заможних верств населення держави, трудові елементи розглядалися в традиційній схемі класових суспільств як об’єкти експлуатації.

Окремо слід сказати, що гетьманат не зміг створити і основного гаранта національної державності — побудувати достатньо дієздатні збройні сили, хоча й надавав цьому аспекту діяльності особливо великого значення. Останнє цілком зрозуміло. Досвідчений професіонал П. Скоропадський, як ніхто інший з української верхівки, усвідомлював роль військового чинника у державному будівництві. А, зважаючи на присутність в Україні чисельного окупаційного війська, на реальну політичну вагу можна було розраховувати лише за наявності відповідної матеріальної противаги. Втім те ж добре розуміли й німці та австрійці.

Планомірна реорганізація української армії розпочалася у другій половині травня 1918 р. Розробку відповідного плану гетьман доручив начальникові Генерального штабу полковнику О. Сливинському. Згідно його пропозицій, передбачалося зберегти розроблений ще за часів Центральної Ради проект створення армії. Новим тут було лише те, що замість двох окремих піхотних бригад передбачалося формування Сердюцької дивізії з кінним полком при ній.

У червні 1918 р. було проведено реорганізацію Генерального штабу. При ньому створили ряд нових відділів: залізничний відділ, інспектуру артилерії та повітряних сил. До роботи у штабі гетьман залучив відомих військових: генерал-полковників М. Юнаківа та С. Дельвіга, полковників В. Петріва, В. Сальського, В. Садовського, В. Євстимовича та інших.

29 червня 1918 р. були затверджені умови вступу до української армії. Головною серед них була необхідність безумовної вірності ідеї незалежності України[536]. Також ставилася вимога наявності певного зв’язку з українськими землями. Перевагу надавали тим, хто народився чи постійно проживав на території України. У червні гетьман затвердив законопроект про чини української армії. 24 липня Рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов’язок. Строкова служба в піхоті мала тривати два роки, в кінноті та артилерії — три, а на флоті — чотири роки.

У липні, з призначенням командирів піхотних полків, було завершено формування командного складу піхотних частин армії Української держави.