Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори"

Насправді збігло дві ночі й один день, відколи дракон зруйнував таємні двері (а тим часом шукачі пригод щось та жували), але Більбо втратив відчуття часу й не знав, минула одна ніч а чи сім ночей.

— Ну годі, годі! — сміючись і побрязкуючи самоцвітами в кишенях, мовив Торін — йому вже вертався добрий гумор. — Не називай мого палацу остогидлою дірою! Стривай, хай-но ми його приберемо та прикрасимо знову!

— Цьому не бути, поки живий Смауг, — похмуро зауважив Більбо. — А втім, де ж це він? Я віддав би добрий сніданок за звістку про нього. Сподіваюся, він не сидить на горі й не дивиться на нас!

Таке припущення дуже стривожило гномів, і вони швидко дійшли згоди, що гобіт з Баліном слушне пропонують.

— Так, нам треба забиратися звідсіля, — сказав Дорі. — Я ніби чую, як його очі пропікають мені потилицю.

— Тут холодно й незатишно, — притакнув Бомбур. — Хоч ієщо пити, але я не бачу ніде й признаки їжі. В такій місцині дракон завжди буде голодний.

— Ходімо! Ходімо! — загомоніла решта. — До Балінової стежки!

Тож вони й почвалали поміж каміння лівим берегом річки — на високій кам'яній стіні правого берега не було стежки, нічого не було. Місцевість довкіл була така гола й спустошена, що навіть Торін протверезів знову. Місток, про який говорив Балін, давним-давно завалився, і його опори були тепер звичайними валунами посеред мілкого, шумливого потоку. Але мандрівники без великих труднощів перейшли воду вбрід, відшукали прадавні східці й піднялися на високий берег. Пройшовши ще трохи, вийшли на стару дорогу, яка скоро заповзла в глибокий видолинок, загублений серед скель. Тут вони перепочили хвильку й підснідали, що мали, а мали здебільшого корм і воду. (Якщо ви хочете знати, що воно таке той корм, то я тільки скажу, що не знаю рецепта; але воно схоже на коржики, не псується хтозна-скільки часу, нібито тривне, хоч, звичайно, не смачне й вельми нецікаве — ото хіба ним, поки розжуєш, добре розпрацюєш щелепи. Корм придумали озеряни для далеких мандрівок.)

Тоді подалися далі. Дорога тут повертала від річки на захід, усе наближаючись до великого кряжа південної відноги. Нарешті дійшли до стежки, що вела на Круків бескид. Підйом був крутий; один за одним повільно й важко ступали вони, аж поки надвечір добулися на вершину кряжа й побачили зимне сонце, що скочувалося до заходу.

Тут гноми знайшли площинку, відкриту з трьох боків і тільки з півночі захищену стіною, в якій зяяв отвір — щось ніби двері. Тому, хто стояв у цих дверях, відкривався широкий круговид на схід, південь і на захід.

— Тут, — пояснив Балін, — ми в давнину виставляли чатових, а ці двері ведуть до вирубаної в скелі вартівні. Навколо гори було кілька таких місць. Але в ті щасливі дні здавалося, нібито нема від кого особливо стерегтися, і чатові, мабуть, не дуже пильнували, а то б ми були, можливо, заздалегідь попереджені про наближення дракона, і все могло б скластися інакше. А проте нині ми можемо переховатися в цій вартівні якийсь час. Нас тут ніхто не побачить, зате нам видно багато.

— Небагато пуття з того, якщо дракон бачив нас, коли ми сюди йшли, — пробурчав Дорі, що все оглядався на вершину гори, от ніби сподівався побачити там Смауга, мов пташку на дзвіниці.

- Іншого вибору ми не маємо, — сказав Торін. — Сьогодні ми не здатні йти далі.

— Правда, правда! — вигукнув Більбо і впав на землю опукою.

У вартівні вистачило б місця й для ста гномів, але далі була видовбана ще одна, менша кімнатка, де не так доткав холод. У кімнатці було зовсім порожньо; напевне, за весь час Смаугового панування сюди не забігали навіть дикі звірі. Тут гноми поскладали свої речі. Хто зразу простягся на долівці й заснув, а хто, посідавши біля зовнішніх дверей, заходився обговорювати, як бути далі. Та впродовж усієї розмови знов і знов поверталися до єдиного запитання: де Смауг? Гноми дивилися на захід і не бачили там нічого, й на сході нічого, і на півдні не видно було й признаки дракона — тільки без ліку птаства кружляло в повітрі. На те птаство дивилися вони й дивилися, чудуючись: що за причина, що його там зібралося так багато? Та коли на небі засвітилися перші холодні зорі, гноми все так само нічого не знали й не розуміли.

Розділ чотирнадцятий

ВОГОНЬ І ВОДА

А зараз, коли й ви, як гноми, хочете почути новини про Смауга, ви мусите повернутися на два дні назад, до того вечора, коли дракон розтрощив таємні двері й полетів, лютуючи, до озера.

Жителі міста Озерного, чи то Есгарота, сиділи здебільшого вдома, бо з потемнілого сходу повіяв холодний вітер, але декотрі походжали по пристанях, милуючись зорями, що, засвічуючись у небі, виринали водночас і з озерної гладіні. Більшої частини Самітної гори з міста не було видно — її майже всю затуляли низькі пагорби на далекому краї озера, і з-поміж тих північних пагорбів виривалася на волю річка Бистра. Тільки в ясну годину озеряни бачили високу вершину гори, але дивилися на неї рідко, така лиховісна й похмура височіла вона навіть при світлі ранку. А в цей вечірній час вершина Самітної гори вже поринула в пітьму.

Раптом вона завидніла знову — на мить її освітив якийсь вогник і погас.

— Гляньте! — сказав один. — Вогні знову! І минулої ночі сторожа бачила їх — то загоряться, то погаснуть, — і так від опівночі до світанку. Щось там діється!

— Либонь, король гори кує золото, — відгукнувся інший. — Це вже давненько подався він на північ. Пора вже збуватися пророцтвам наших пісень.

— Який там король? — пролунав суворий голос. — Скоріш за все, то дракон зі своїм спустошливим полум'ям — єдиний король гори, якого ми знаємо здавен.

— Завжди ти зі своїми лихими призвістками! — обурилися перші двоє. — Як не про повені, то про отруйну рибу. Придумай щось веселіше!

Потім зненацька в долині між пагорбів спалахнуло яскраве світло, позолотивши північний край озера.

— Король гори Самітної! — закричали люди. — Мов сонце скарб — горою! Володар річки срібної і річки золотої! Золота річка тече від гори!

Так вони вигукували, й скрізь відчинялися вікна, тупотіли, поспішаючи, ноги.

Знов у місті запанувало величезне хвилювання й піднесення. Але чоловік із суворим голосом побіг щодуху до голови міста.

— Сюди летить дракон, якщо я не з'їхав з глузду! — закричав він. — Зруйнуймо мости! До зброї! До зброї!

Тоді сурми засурмили тривогу, й