Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— А-а-а, — захарчав Джон, але Мишко, який сидів на задньому сидінні, натягнув ремінь безпеки і журналіст замовк.

— Вибач, друже, — сказав я, — але я передумав давати тобі інтерв’ю.

— Гаманець у внутрішній кишені, — прохрипів він.

— Нехай там і лишається, — мовив я, обшукуючи його.

Мені потрібно було забрати плівку з фотоапарата і касету з диктофона. Як тільки вони опинились у мене в руках, Мишко сказав Джонові:

— Я тебе зараз відпущу. Але якщо ти закричиш, я продірявлю тобі голову. Зрозумів?

— Звичайно, — відповів Джон.

— От і добре, — мовив Мишко, — можеш іти.

Джон вибрався з машини, я сів на його місце, і ми поїхали.

— Я нічого не бачив, — прохрипів таксист, — і ваших облич, але…

Я дав йому чотири купюри по сто євро, і за всю дорогу він не вимовив жодного слова, навіть не подивився в наш бік.

— Скільки? — запитав Мишко.

— Вітаю, — мовив я, — ми з тобою мільйонери.

— Уточни.

— Плюс триста сорок дві тисячі.

Мишко був втішений.

Але перед тим, як ми забрали Яну з номера і спустилися в ресторан, він запитав:

— Може, зупинимося на цьому і поїдемо додому?

— Ще одна гра, — сказав я, — одна-єдина і поїдемо.

— Домовилися.

Але, дізнавшись, що останню гру я хочу провести в «Чорному Ангелі», Мишко попросив:

— Краще не треба.

— Чому? — запитав я.

— Там же повно бандюків.

— А ти хто? — усміхнувся я. — А я? А наша крихітка Яна? Не переживай, ми там будемо почуватися своїми.

— Ми ризикуємо, — не поступався Мишко.

— Ми завжди ризикуємо, — відповідав я.

— У «Чорному Ангелі» ризик межує з провалом.

— Лише раз, — сказав я, — тільки одну гру, і ми поїдемо. Ну, зважуйся.

— Добре, — погодився Мишко, — але нам буде потрібна зброя.

Мишка не було майже весь день.

Повернувшись надвечір, він зайшов у мій номер, кивнув, привітавшись із Яною, і поклав на стіл пакет.

— Вибирай, — сказав він, розриваючи газету.

Переді мною лежало три пістолети і кілька обойм.

Я вибрав нікельований «магнум».

— Тоді це теж твоє, — сказав Мишко, виймаючи обойми.

— Я знову залишуся в готелі? — запитала Яна, коли ми зібралися йти.

— Як завжди, — відповів я.

— Не відходь далеко від телефону, — сказав Мишко, — і не лягай спати.

Я здивовано глянув на нього, він пояснив:

— Ми йдемо на досить небезпечну гру, усе може трапитися.

— Сплюнь, — порадив я.

— Якби це могло допомогти, — відказав Мишко.

«Чорний Ангел» — найзнаменитіше бандитське казино Північної Столиці. Відкрите бандитами для бандитів. Розповіді про жахливі вбивства в ньому безупинно друкувались на сторінках місцевої преси, і якби на його фронтоні вивішувати меморіальні дошки усіх, хто загинув у ньому чи біля нього, то плити довелося б кріпити в чотири ряди.

Перестрілки тут були звичайною справою. Але більшість людей загинули при виході з казино. Складалося таке враження, що в північно-столичних кілерів була мода пристрілювати своїх жертв саме під «Чорним Ангелом». Не минало і двох тижнів, щоб у казино не з’являлися міліціонери. Щоразу вони зверталися до обслуги з одними і тими самими запитаннями:

— Ви бачили, хто стріляв?

— Розгледіли його обличчя?

— Ви бачили, куди побіг убивця?

Відповідь завжди була однаковою:

— Ні.

— Ні.

— Ні.

Міліціонери ні з чим поверталися в дільницю, а через тиждень поблизу казино знаходили нову жертву.

У «Чорному Ангелі» не було ні оксамитових штор, ні величезних дзеркал. Казино вирізнялося комфортністю. А більшість відвідувачів — своєю зовнішністю. За теорією Ламброзо, «садистичні нахили людини видно з її обличчя й аномаліїв будови черепа».

Тут усі чоловіки були виголені налисо, мали зброю і щонайприкметніше — були вбрані у шкіряний одяг, чорний і лискучий.

Тут не було босів. Переважно — начальники загонів і стрілки, які зуміли розбагатіти. Причому якщо приходили стрілки з різних банд, то офіціанти, які уважно стежили за криміногенною обстановкою в столиці, садовити їх так, щоб між ними був ряд порожніх столиків.

У нас не забрали зброю. Нас узагалі не обшукували при вході. Хоч Мишко дістав дозвіл на носіння пістолетів.

Нам не запропонували роздягнутися, ніхто з обслуги не звернув на нас уваги, тут кожному надавалася свобода дій. Досить розумний підхід. Серед відвідувачів траплялися наркомани (це легко було визначити з вицвілих очей), деякі з них приходили вже «під кайфом». Якщо таким клієнтам запропонувати повечеряти чи пограти, вони можуть сприйняти пропозицію за образу і почати стріляти.

Саме тому навіть офіціанти, які стояли біля стіни, підходили до столика тільки після того, як їх кликав клієнт.

Ми не вечеряли, а відразу пішли до ігрового залу.

Тут теж не було жодних обмежень, і дозволялося робити ставку будь-якої вартості. Аби