Читати книгу - "Пірат"

Цього між ними ніколи не було, і чим довше тривало їхнє подружнє життя, тим менше, як видавалося, вони мали спільного. Вона була така провінційна; вона щиро незлюбила Європу та Америку. По-справжньому вона була щаслива лише тоді, коли була в своєму рідному оточенні, у світі, який вона розуміла. В цьому крилася справжня біда, думав Бейдр. Вона була арабка надто великою мірою. І перспектива шлюбу з іншою арабкою його не приваблювала.

Можливо, князь і мав рацію. Можливо, в значній мірі він, Бейдр, справді був американцем. Бо він справді віддавав перевагу західним жінкам, а не своїм. Вони були в гущі життя, у них був стиль, вигляд, розкутість, чого не було в арабок.

Бейдр знайшов спосіб зробити внески. Обидва. У нього було багато друзів серед ділових людей в обох партіях. Символічний внесок оплатився, і князь отримав окреме запрошення від комітету, що відав церемонією інаугурації. Князь запрошення відхилив, посилаючись на поганий стан здоров'я, а своїм особливим представником на церемонії призначив Бейдра.

Бейдр сидів досить близько від інаугуральної трибуни — у секторі для представників зарубіжних країн. Хоч під протокольним фраком, жилеткою кольору сірої перлини та штаньми на ньому була білизна з підігрівом, на пронизливому вітрі йому було незатишно. Циліндр, натягнутий на голову, щоб його не здуло поривом вітру, не дуже захищав її від холоду.

Він оглянувся круг себе. Деякі з присутніх дипломатів, зі своїми дружинами, підготувалися до оказії краще, ніж він. Вони були старшого віку і, вірогідно, бували в таких обставинах уже не вперше. Він помітив, як вони прикладалися до невеличких срібних баклажок, а ще вони прихопили багатенько термосів.

Він подивився на годинник. Була майже четверть по дванадцятій. Затримка. Церемонія мала початися в полудень. Він сягнув у кишеню, хотів витягти темні окуляри. Від яскравого сонця і сліпучого снігу у нього заболіли очі, та він передумав. Ніхто з присутніх окулярів не одягав. Публіка на трибунах заворушилася. Він підвів очі, пролунали оплески. На трибуну сходив обраний Президент. Він ішов твердими кроками, вітер куйовдив його волосся, і він виглядав дуже юним і вразливим. Здавалося, він не зважає на холоднечу. На трибуні без капелюха та пальта був лише він.

За мить виступив священик і проголосив благословення. Його голос звучав гугняво і монотонно, подібно голосам усіх священиків будь-якої віри, та молодий Президент стояв непорушно, пальці рук стиснуті, голова — шанобливо схилена. «Аллах би не наполягав на такій довгій молитві в таку холодну погоду», — подумав Бейдр.

Коли священик скінчив, підвели іншого чоловіка. Він був старий, сивоволосий, а його обличчя, здавалося, було витесане з того ж граніту, що і будівля за його спиною. Бейдр почув, як навкруг нього зашепотілися. Це був Роберт Фрост, один з великих американських поетів.

Старий чоловік заговорив. У зимовому повітрі з вуст злітала пара. Бейдр не міг розрізнити слова. За хвилю він замовк. Сталася заминка. Вперед виступив чоловік і затінив пюпітр капелюхом. Очевидно, старого засліпило сонце і він не міг прочитати аркуша, що лежав перед ним. По трибунах знов пронісся шепіт. Чоловік, що тримав капелюха, був Ліндон Джонсон, майбутній віце-президент. Старий щось сказав йому, новообраний віце-президент відступив на крок назад, і старий почав читати вірш по пам'яті. Його голос відлунювався через систему підсилювання, та Бейдр перестав слухати. На платформі, в третьому ряду, за президентом, він уздрів дівчину.

Вона видавалася високою, та він не міг сказати напевно. Трибуна була скомпонована з ярусів таким чином, щоб усім було видно і всіх було видно. Вона була простоволоса. Довге рівне пряме волосся облямовувало обличчя золотавою засмагою. Її сині очі сяяли над високими вилицями, які прямими лініями спадали до майже прямокутного підборіддя. Вона слухала поета, злегка розтуливши уста, за якими виднілися рівні білі зуби. Коли поет закінчив читати, вона злегка усміхнулася, потім засміялася і захоплено заплескала в долоні. Бейдр чомусь подумав, що вона — каліфорнійка.

Потім Президент складав присягу. Сама церемонія, здавалося, тривала лиш одну мить, після чого він повернувся до пюпітра, щоб виголосити промову. Бейдр слухав уважно.

Прозвучало одне речення, яке змусило Бейдра подумати, що Президент, можливо, читав Коран. Здавалося, що воно взяте зі Святої Книги. «Ввічливість — не ознака слабкості, а щирість завжди треба доводити».

Коли Президент скінчив промову, Бейдр пошукав поглядом дівчину, та її вже не було. Він намагався знайти її в натовпі людей, які зійшли з трибуни, та її ніде не було видно.

Коли після обіду він відпочивав у номері свого готелю, її обличчя все ще стояло перед його очима. Декілька разів він продивився репортажі по телевізору про інауґураційну церемонію в надії побачити її хоч краєм ока, та кут охвату камери був завжди не такий як треба.

Лишався єдиний шанс. На письмовому столі Бейдра лежали запрошення на чотири інаугураційні бали, на кожному з них обіцялася поява Президента. Вона мусить бути на одному з них, подумав він. Та, на якому? Ось у чому заковика.

Відповідь була проста. Він відвідає всі. Якщо Президент може це зробити, то він також.

Розділ десятий

Бейдр міг пробути на кожному балу не більше години. Всі бали були майже одинакові: суцільний натовп і багато галасу, танцювальні майданчики забиті людьми, одні були тверезі, інші напідпитку, одні балакали, інші просто швендяли. Їх об'єднувало те, що вони — демократи і раді знов бути в сонячному світлі після восьми років темряви. З часом Бейдр почав дивуватися, чи в країні зосталося хоч трохи республіканців.

Він прибув на перший бал якраз після того, як Президент поїхав на другий. Він уважно обшарив очима приміщення. До того він ніколи не усвідомлював, як багато у Вашингтоні блондинок, та жодна з них не була тією, яку він шукав. Він підійшов до бару і замовив келих шампанського.

До нього підійшов якийсь чолов'яга і цапнув його за руку.

— Ти його бачив?