Читати книгу - "Мед з дікалоном"

А ще проза Камаєва цікава тим, що оті невідомі факти й цікавинки слугують лише першим поштовхом до захопливої оповідки й художнього осмислення дійсності. Наприклад, історію «горілчаного страйку» українців за часів польської монополії на горілку, зображену в оповіданні «Чарочка», я почув із вуст Юрія давно й чекав на оповідання на цю тему. Але тільки Камаєв міг додуматися викласти цю історію вустами теслі, що не встиг похмелитися перед початком того бойкоту польських винокурень.

Надихає також і те, що проблематика творів на теми минувшини перегукується з сучасністю. Тільки людина, що була за межами України останніх років із десять, в історії «військових заробітчан» з оповідання «Політика», які охоче «мобілізуються» до будь-якої армії, що проходить через їхнє село, аби вже за селом втекти з того війська, розжившись гвинтівкою чи й кулеметом, не прочитає прозорого натяку на сучасних «політичних заробітчан» на мітингах усіх кольорів. Може, хоча б сумний фінал того оповідання й загалом історії українських визвольних змагань часів громадянської війни примусить сучасних «політнайманців» замислитися. А є й оповідання, які просто зашкалюють своєю інтертекстуальністю й алюзіями на сучасність, як ось моє улюблене «Мед з дікалоном». І мені самому цікаво, як воно сприймається читачем, що не має можливості співвіднести цей текст із передовицями українських газет у час його написання, і головне — з дискусіями щодо літератури, які точилися між конкретними літераторами на конкретному сайті.

Можливо, мені це лише здається, а можливо, читач уже й сам помітив, що стиль автора теж змінювався за час написання цієї збірки, від оповідання до оповідання автор відточував своє перо, розписувався, і в останніх уже здається, що він і справді винайшов якусь машину часу, яка дозволяє йому підглядати в минуле. І це ще один доказ на користь необхідності існування «малої форми» — оповідань, новел, шкіців тощо, попри сучасну моду молодих авторів починати одразу з романів, добре ще, якщо не одразу з трилогій...

Тому хочу завершити цю післямову несподіваним проханням до читачів. Якщо книга Камаєва вам сподобалася, а я цього певен, не ховайте її далеко в своїй книжковій шафі. Дайте почитати ще й друзям та знайомим. Романи нехай собі продаються, а оповідання нехай більше читаються. А Юрій Камаєв нехай продовжує писати й радувати своїх шанувальників.

Так тому і бути.

Р. S. Поки я писав післямову, агресивна перевірка правопису від «Рути» весь час намагалася виправити мені «Камаєв» на «Катаєв». «Не Катаєв, а Камаєв!» — щоразу вголос обурювався я цим електронним менторством. Бо якби мені довелося порівнювати пана Юрія з кимось із попередників, я радше порівняв би його не з цим відомим одеситом, а з одним мешканцем хутора Мотронівки, на який уже провели інтернет. Юрій Камаєв — то Панько Куліш з інтернетом. І саме такі «старі нотатники», схоже, використовувалися паном Пантелеймоном для написання вальтерскотівських романів на кшталт «Чорної ради».

Юрій Камаєв народився в місті Кременці, завдяки чому є земляком польського поета-класика Юліуша Словацького; він щодня ходить вулицями, які свого часу топтав гімназист Улас Самчук і герої його епічної саги «Волинь». Чи не тому Юрій Камаєв, випускник Санкт-Петербурзького університету й фахівець у галузі інформаційних технологій, останнім часом розшукує загублені в часі світи, від яких залишилися хіба пожовклі світлини, скупі щоденникові записи та уривчасті спогади старих людей?

Збірка «Мед з дікалоном» — непересічна спроба відтворити тіні тієї епохи на папері.

Фієста — традиційний іспанський карнавал, вогненний і бучний, який затягує у вир кожного, хто хоч раз опиниться у його обіймах. Святкування тривають цілорічно, одне змінює інше, й подейкують, навіть якщо відвідувати одне гуляння щодня, забракне життя побувати на всіх! Але не засмучуйтесь, бо фієста сама до вас зійде зі сторінок найкращих книжок, які пропонуються вам у новій серії.

ФІЄСТА — яскраве свято щодня!

Від рос. абревіатури ЧОН — «часть особого назначений».— Тут і далі прим. авт.

Береза Картузька, польський концтабір із суворим режимом, переважно для політичних в'язнів.

Польські прикордонники (КОП — корпус охорони пограниччя).

Маруська з села Підлісці Кременецького повіту. Не має стосунку до повстанської отаманші Марусі Соколовської чи до анархістки Маруськи Никифорової.

Так близькі друзі називали полковника Коновальця.