Читати книгу - "Закляття відьмака"

Коли в Крим до Кафи ходив, то бачив, як греки-рибалки витягали сіткою поганського бронзового бога. Геть голого. Бронза від води стала зеленою. Та все одно м’язи на ньому відлиті в напрузі, всі жили викарбувані. Може, очі в нього колись були вставні, а потім повипадали, і там чорніли лише дірки. Та вони дивились на тебе, наче чорна ніч. Отакі ж м’язи були в боярина і такі ж очі чорні, як у поганського бронзового бога! Жінки й дівчата подих затримували, язика прикусили й тільки на нього зирять.

Боярин підійшов до краю криги й зіслизнув у чорну воду. Без жодного плюскоту. Як видра! І з головою під воду пішов. Уже йому час виринати — а його нема. Всі до Йордані схилились і дивляться. Та що там побачиш — вода чорна парує, над ополонкою туман повисає. Почали хреститись, молитви читати. Тут вода завирувала і він вискочив із води аж по пояс і руки простягнув. Його підхопили й витягли. І він знову, мов по траві, пішов по снігу. А сніг аж рипить під його п’ятами! Я розштовхав людей і побіг за ним до намету одяг подати. Поки добіг, а він уже виходить у штанях і сорочці. Я схилився допомогти онучі обкрутити, а він мене легенько відтрутив рукою і, як мій брат Лавр, каже:

— Не мертвись! Всевишній милостивий і, якщо шлях мій йому угоден, не покарає мене слабістю та неміччю.

Спокійно вдягся і пішов до коня, тільки мені дав мокрого пояса та скойку. Він її з дна вирвав. Пояс умить взявся кригою, і я його на плече поклав. Скойку хотів викинути, а боярин Сергій повертається до мене і каже:

— Не помились! У ній має бути перлина.

Так воно і виявилось. Це був знак — тільки від кого? Від Бога чи від сатани?

Вже потім, коли все сталося, з одним відлюдником розмовляв у пущі. Він не схотів у Печерах бути й пішов у гори на Звіринець. Там пустельник і сказав мені:

— Не обов’язково, щоб він сам грішив. Може, гріх був на комусь із його рідні. От і випала йому спокуса пірнати й витягати скойку з піску. Але бачиш: скойку він тобі дав. Перлину ти видобув і багато років носив з собою. І з тобою нічого не сталося… А те, що він пірнав за нею для розваги, мовляв: «Я можу. А ви не можете!» — це гріх. Навіть якщо ти зі щирого золота, то не можеш себе виставляти перед іншими. Цим ти упосліджуєш їх. Вони — теж сотворіння Боже, і немає тобі переваги над ними. Бо і тебе, і їх один творець із глини й пороху виліпив! Подивись і побачиш, що більшість горя й зла в миру саме через зневагу однієї людини до іншої!

Потім я про це теж думав і, коли вже знав родовід боярина Сергія, не дивувався, що йому така доля випала. Бо всі його предки до бозна-якого коліна були владні й сильники. А в кого влада, той не може без злочину й гріха жити або ще й не хоче.

Страшна доля випала боярину Сергію, бо він був першим сином в третьої дівки зряду. Тобто за народженням йому слід було бути відьмаком. Його прабаба народила доньку, хоч у шлюбові, але не від чоловіка. Його прабаба була онукою Ногая та візантійської цісарівни, однак не трималась благої поведінки. І її випхали заміж за підстаркуватого боярина, але з радників самого київського князя. У неї отож донька виросла, яка, знов-таки, перш ніж заміж вискочити, блудила з князем Федором. Її й видали за п’яницю боярина. Крім дівки від князя, дітей у неї від того п’яниці не було. А тут якраз чортів литовець Ольгерд вигнав князя Федора і випхав з Русі татар. А боярин-п’яниця з блудливою жінкою при своїх маєтностях лишився. Безкоровайна донька князя Федора підросла та й собі в гречку. І народила доньку! Оця донька й була матір’ю боярина Сергія. Вона народилася від якогось посланця патріарха, що по дорозі з Цареграда зупинявся в Києві й довго щось сидів тут, поки не відбув до Москви. Що він вивідував, невідомо. Тільки мені одні престарезні люди попівського роду оповідали: той посланець від багатьох ліпших людей мав ве-еликі й до-орогі подарунки. Ті ж люди казали, що той грек хоч і грек, а мати у нього латинянка. Наче якась принцеса із Волощини. І теж блудниця! Не дівкою пішла заміж, а спочатку жила із небожем князя Івана Борисовича. Він і є справжнім батьком боярина Сергія. Ну, як і її прабабу, бабу й матір, видали заміж за старого боярина, на прізвисько Чорний. Чорний був удовий, бездітний, із багатьма маєтностями. Кажуть, він дуже любив свого підкидька. З самого малечку привчав хлопчика до коня і зброї, бо сам мав славу доброго воїна. І, коли цей вовкулака Вітовт згуртував полки проти татарви, старий боярин Чорний взяв із собою у похід і свого підкидька. На Ворсклі всі полягли. І князь Іван Борисович, і небіж князів, батько боярина Сергія, і старий боярин Чорний. А сам Сергій безвусим отроком пішов у полон ординський. Боярина Сергія чомусь не тримали під сторожею. Як помер друг Вітовта хан Тохтамиш, молодого бранця відпустили. Кажуть, не тільки викупу за нього не брали, а й ніби він повернувся на Русь із дорогими дарунками. Взяли його в похід хлопчиськом, джурою при вітчимові, а повернувся із Орди шаленим рубакою і неперевершеним стрільцем. Навчився він стрільбі й шабельному бою, але був уже тоді головою повереджений. Боярин Сергій витяг скойку з перлиною. Я супроводив боярина на берег до коня. Він на коня злетів блискавкою, ніби й рукою чубка коня не торкався.