Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

— Слухайте., шановна пані командир, — звернувся Урсуляк до баби Гані, — ваші кати лякають мене… Говорять, що якщо вирвуть мою останню пір’їнку, то я вже назавжди залишуся лисим та некрасивим. Кажуть, що треба неодмінно лишити хоч пір’їнку на розвід…

— Це знають навіть малі діти! — посміхнувшись, упевнено перебила його Лана та смикнула за руку Ганну. — Розкажи йому історію, як друзяка твій Маркович засперечався з Тарасюком… Нехай знає, що його чекає, коли не скаже, де подів наш викуп… Розкажи, розкажи, як засперечались твої друзяки. Як Маркович програв суперечку і як вимушений був поголитись… І як тепер страждає, бідолашний, без волосся…

— Ні-ні-ні… — підморгнувши дівчатам, заперечила баба Ганя. — Ви таки добряче наплутали. Не минулого, а позаминулого року вони засперечались. І не Маркович, а Тарасюк та Панасюк. Побились об заклад, хто з них більше любить Батьківщину. Хто програє, має поголитися «під нуль». Тож сперечались вони довго — майже рік. Тарасюк тримався мужньо — не здавався. А Панасюк, той узагалі божевільний — ніколи не здається. Тому, наговорившись до нестями, вирішили запросити суддю, аби той по-чесному визначив переможця. Тут, дивляться, іде Маркович — із песиком своїм гуляє. Вони до нього: так і так, Івасику, розсуди — хто з нас більше любить Батьківщину.

— Ну і? — затинаючись, запитав Урсуляк, жалібно дивлячись у дзеркало на свою останню пір’їночку. — Що було далі?

— Що-що, поразку присудили бідолашному Тарасюку. І він по-чесному зголив із себе все волосся. Зголив, бо, думав, відросте. А воно не відросло. Бо він, принциповий наш, не лишив собі і волосини на розвід. Тепер мучиться та страждає, адже лисому жити — ой як не красиво. Звичайно, Тарасюк сам винуватий, бо його попереджали і Маркович, і всі решта, що неодмінно треба лишати волосинку на розвід. І Панасюк же дозволяв лишити волосинку… Навіть три… Але він, бач, упертий… То ось тепер і має таке щастя, що всі сміються з нього. До того ж, шановний Урсуляче, зважте, що лиса людина завжди виглядає підозріло. А з вашими талантами до шахрайства виглядати підозріло — це неприпустимо… Ну то чому ми мовчимо? Що обираєте, шановний? Трагічну помилку Тарасюка чи здоровий глузд?

— Здоровий глузд, — заплакавши, пробубонів пугач.

— Ну, то де? Де ти сховав викуп Маріам? — уже відчувши перемогу, запитала баба Ганя.

— Я… Я благаю, — занив пан Урсуляк, — давайте запросимо суддю!

— Ні, свідки нам не потрібні, — категорично заперечила пані Лана. — Вони нам ні до чого.

— Ну хоча б вашого Марковича! Якщо він має якісь принципи, то нехай і нас розсудить! Нехай відкриє вам очі на вашу негуманну поведінку! Вимагаю Марковича до слова! Ви, бездушні, жорстокі та немилосердні! Ви не можете мене судити!

— Слухай ти, справедливий наш! — перебила його пані Дана та нарешті поставила дзеркало на підлогу. — Машина з викраденими ґудзиками стояла під твоїми вікнами! Як це можна пояснити?!

— Я не знаю! Ну не знаю — слово честі! Клянусь усім, що маю: я ґудзики не крав! Збагніть же зрештою, що цей масштаб мізерний, просто не для мого польоту! Не для моєї висоти!

— Тоді чому машина з ґудзиками стояла під під’їздом?!

— Ну я не знаю! Я вже тисячу разів торочив вам, що не знаю, як цей казус пояснити!

— Так, усе! — закричала баба Ганя. — Я не можу вже цього терпіти! Лано, рви ту немічну пір’їну! Нехай лишається на все життя лисим та некрасивим!

— Даю цій потворі останній шанс, — рішуче мовила пані Лана та, підійшовши до общипаного Урсуляка, занесла руку над його останньою пір’їною. — Рахую до трьох і одразу рву! Один!

— Я не крав! Повірте, я не крав цей викуп!

— Два!

— Ну чесно… Ну чесно-чесно!

— Три!

— Він ґудзики не крав. Це — правда, — упевнено хтось мовив крізь вікно. І всі завмерли.

У кімнату через розбиту шибку заглядав скуйовджений Тоні Бравісимо.

— Цей мерзотник говорить правду. Він не знає, де викуп за принцесу Маріам… А я, Тоні Бравісимо, знаю!

У підземному колодязі Старої Водокачки панувала цілковита тиша. Можна тільки здогадуватись, про що думала зараз принцесам Маріам, її брат Артак та князь Вазген. Певно, що вони обмірковували неочікувану та вкрай цікаву пропозицію боя Голоти. Але хід їхніх думок та міркувань поки залишався невідомим — вони мовчали. Що ж до самого Голоти, то тут усе куди простіше. Йому будь-що та будь-як, але хотілося вижити… Вижити, а не загинути від гострого вірменського кинджала, що так загрозливо і страхітливо виблискував у лапі князя Вазгена. Зі страшного переляку, він не усвідомлював, як досягти свого спасіння, але відчував: будь-якою ціною треба затягнути час та збити першу хвилю ненависті, що палала в очах ув’язнених та приречених до страти. Його мозок одразу визначив ситуацію як безвихідну та безнадійну, тому негайно відключився. Тож надалі усіма діями Голоти керував його безмірний та неосяжний страх. І саме він, цей неосяжний та незбагненний страх, спонукав Голоту до такої ж неосяжної та незбагненної брехні.

— Стійте! Не вбивайте! — виголосив він, щойно зміг навести різкість і побачити ще щось, окрім чорної цятки, яка з’явилася в його очах після падіння. — Я врятую вас! Присягаюсь, я виведу вас звідси потаємним ходом! І ще! Я заплачу вам викуп за своє життя — десять мільйонів ґудзиків, клянусь! Звичайно, ви можете не вірити, що