Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Мені потрібно було пролізти донизу десь близько двохсот ярдів. Спуск здійснювався за допомогою металічних щаблів, які виступали по боках шахти, але оскільки вони призначалися для істот набагато менших і легших за мене, я швидко втомився і в мене заболіли м’язи. І якби тільки це! Один щабель зігнувся під моєю вагою, і я мало не полетів донизу в темряву. Якусь мить я тримався тільки однією рукою і після цього вже не дозволяв собі відпочивати. Незважаючи на сильний біль в руках і спині, я продовжував спускатись так швидко, як тільки міг. Глянувши нагору, я побачив отвір колодязя — маленький блакитний диск, у якому виднілася зірка і маленька голова Віни — темна кругла пляма. Глухе постукування якогось двигуна в глибині шахти ставало дедалі голоснішим і важчим. Усе, крім цього маленького диска над головою, перебувало в глибокій темряві, й коли я знову глянув нагору, Віни вже там не було.

Мене мучив страшенний дискомфорт. Мені захотілося повернутись, вилізти з шахти колодязя і забути про цей підземний світ. Але навіть у той час, коли ця думка крутилася в моїй голові, я продовжував спускатись. Нарешті, з величезним полегшенням, десь за фут праворуч від себе я розрізнив у темряві вузьку щілину в стіні. Я заліз у неї і побачив, що це отвір у тісний горизонтальний тунель, у якому можна лягти і відпочити. Відпочивати мені потрібно було довго, тому що у мене боліли руки, заніміла спина і я весь тремтів від тривалого страху впасти. Крім того, від непроглядної темряви у мене боліли очі. Повітря аж гуло і пульсувало від роботи машин, які закачували його в шахту колодязя.

Не знаю, скільки я так пролежав. Підвестися мене змусив доторк чиєсь м’якої руки мені до обличчя. Я аж підскочив від цього, тоді швидко чиркнув сірником — і побачив три згорблені білі істоти, схожі на ту, що я бачив серед руїн; вони квапливо тікали від світла. Оскільки вони мешкали, як мені здавалося, в непроникній темряві, їхні очі були незвичайно великі й чутливі, як, наприклад, зіниці глибоководних риб, і схожим чином вони відбивали світло. Я не маю сумніву, що вони бачили мене в повній пітьмі, і здавалося, не мали страху переді мною — вони боялися тільки мого вогню. Тільки-но я запалив сірника, щоб побачити їх, вони відразу втекли і зникли в темних канавах і тунелях, з яких тільки блимали на мене очами.

Я спробував щось їм крикнути, але, вочевидь, вони розмовляли іншою мовою, ніж жителі Верхнього світу. Отже, мені залишалося розраховувати тільки на свої сили. Мені знову закортіло облишити цю розвідку та швидко втекти. Але я сказав собі, що тепер повертатися запізно. Рухаючись навпомацки вздовж тунелю, я почув, що гудіння машин стає дедалі голоснішим. Незабаром стіни зникли, і я вийшов на відкритий простір. Запаливши сірника, я побачив, що опинився в широкій склепінчастій печері, яка простягалася в темряві далі, ніж сягало освітлення. Але побачити я міг не більше, ніж дозволяло світло сірника.

Звісно, мої спогади про це не дуже ясні. Я пам’ятаю, що з пітьми проступали величезні обриси якихось машин, від яких падали неймовірні чорні тіні. Невиразні, схожі на привидів постаті морлоків переховувались у цих тінях від світла. Дихати там було важко, повітря було тягучим, і я вловлював слабкий запах свіжої крові. Трохи далі, посеред приміщення, стояв маленький столик з білого металу, на якому лежала, очевидно, їжа. В будь-якому разі морлоки були м’ясоїдними істотами. Я пам’ятаю, що ще тоді мені стало цікаво, якому виду тварин вдалось вижити ще від наших часів, щоб тепер стати їжею морлоків. Усе було дуже невиразним: важкий запах, величезні незрозумілі обриси, огидні постаті, які причаїлись у тіні й тільки чекали, поки западе повна темрява, щоб знову підкрастись до мене. Сірник догорів, обпікши мені пальці, випав з рук і розчинився в темноті.

Тоді я усвідомив, наскільки погано підготувався для таких випадків. Я вирушав у подорож у часі з безглуздим переконанням, що люди майбутнього безмежно випередять нас у різноманітному обладнанні. Я не взяв із собою ні зброї, ні ліків, ні покурити — інколи мені страшенно бракувало тютюну! Навіть не взяв достатньо сірників. Я вже поминаю фотоапарат! З ним я б за секунду зняв цей Підземний світ і потім роздивлявся би світлини в спокійній обстановці. Але, на жаль, я мав з собою тільки ту зброю, якою наділила мене природа: руки, ноги і зуби. Крім того, в мене ще залишилося чотири сірники.

Я боявся йти далі, у темряву, поміж усіх цих машин, і тільки тоді, коли вогонь уже догоряв, помітив, що мій запас сірників починає закінчуватись. Доти мені не спадало на думку, що їх потрібно економити, і майже півкоробки я витратив на те, щоб розважати людей із Верхнього світу, для яких вогонь був новинкою. Тепер, як я сказав, сірників залишилося чотири, і поки я стояв у темряві, моєї руки торкнулася чиясь долоня, худі пальці стали обмацувати мені обличчя, і я відчув своєрідний неприємний запах. Мені здавалося, що навколо я чую дихання цілої ватаги цих жахливих створінь. Одне з них намагалося обережно витягнути коробку сірників з моєї руки, інші за моєю спиною смикали мене за одяг. Відчуття, що ці істоти мацають мене, а я їх навіть не бачу, було страшенно неприємним. Я раптом ясно усвідомив, що зовсім не розумію особливостей їхнього мислення і поведінки. І тоді я щосили закричав на них. Морлоки розбіглися, але за хвилину я відчув, що вони знову наближаються. На цей раз вони чіплялися до мене ще зухваліше, нашіптуючи щось одне одному. Я страшенно затремтів і ще раз різко крикнув. Але цього разу це їх уже не так наполохало. Підступаючи знову, вони видавали дивні звуки, схожі на сміх. Визнаю, що перелякався я не на жарт. Я вирішив запалити ще одного сірника і втекти, поки він горітиме. Так я і зробив. Діставши з кишені клаптик паперу, я підпалив його, щоб вогонь горів довше, і повернувся до вузького тунелю. Але тільки-но я в нього вліз, сірник погас, і в темряві позаду я почув, як шурхотять морлоки, ніби