Читати книгу - "Маленькі дикуни"

Мисливці перебрели річку трохи нижче хатини старої Невіль. Щойно вони опинились на старій просіці, як Турок почав, до чогось принюхуватись, метнувся в один бік, потім в другий і з гавкотом побіг до води. Гавкав він точнісінько так, як і на лисицю, але звір, очевидно, петляв і нарешті слід його обірвався.

— На кого він так гавкає? — запитав Сем у Калеба.

— Не знаю, — відповів Калеб.

— Може, лисиця? — запитав Ян.

Собака знову загавкав, перервавши розмову мисливців.

— Це єнот або кішка, — сказав Калеб. — Хто ще лазитиме по огорожі вночі?

У місячному світлі мисливці добре бачили Турка, який заливався гавкотом. Вони йшли вниз по струмку.

— Це єнот! — промовив Калеб. — Кішки води не люблять. О, наздоганяє. Він так гавкає, коли помітить звіра.

Та раптом гавкіт змінився пронизливим скавчанням.

— Нарешті він загнав на дерево дичину — точно єнот!

Турок гавкав як скажений і кидався на стовбур височезної липи.

— Хто з вас добре лазить по деревах? На верхівці точно сидить єнот.

— Ян, — одразу ж вигукнув Сем.

— Яне, вилізеш? — запитав Калеб.

— Спробую.

— Пропоную спершу розкласти багаття. Тоді в нас є шанс розгледіти єнота, — сказав Дятел.

— От бабака я б миттю дістав, — вставив Яструбине Око, але всі пропустили його слова повз вуха.

Хлопці назбирали хмизу, й незабаром яскраве полум’я освітило навколишні дерева. Обійшли липу, але звіра не побачили. Тоді Калеб підійшов до стовбура зі смолоскипом. Після ретельного огляду він помітив свіжу грязюку. Тоді мисливці стали шукати сліди на землі і знайшли на березі річки відбиток лапи, що його лишив досить крупний єнот.

— Скоріше за все, він сховався у дуплі. Судячи з відбитків, він точно на цьому дереві.

Ян став оглядати стовбур, роздумуючи, чи зможе він видертись на верхівку дерева. Помітивши його вагання, Калеб підійшов до високого тонкого дерева і, зрубавши його маленькою сокиркою, приставив так, що воно спиралось на нижні гілки липи. За мить Ян зник у зеленому листі.

Він довго лазив по дереву й ніяк не міг знайти ні дупла, ні єнота. І лише на самісінькій верхівці раптом помітив великий пухнастий клубок. Спалахи пари очей змусили Яна здригнутися.

— Я його бачу! Гляньте, он він!

Ян спробував було зіпхнути єнота, та звір чіпко тримався. Тоді Ян виліз ще вище, і звір перестрибнув на нижчу гілку. Ян за ним. Внизу мисливці нервово тупцяли. Єнот спускався, перескакуючи з гілки на гілку, аж поки не дістався деревця, що підпирало стовбур. Турок помітив здобич і завив, а Калеб вихопив револьвер і вистрілив. Тварина впала на землю. Калеб з ніжністю й гордістю витер білий револьвер, ніби тільки завдяки йому відбувся цей влучний постріл.

Ян швидко спустився на землю. Він погладив єнота, милуючись його шерстю. Яну було дуже шкода бідної тваринки й водночас він був дуже гордий з того, що саме він вистежив єнота.

Сем підняв тушу за лапу й вигукнув:

— Тридцять фунтів, не менше!

А Гай завів своєї:

— Подумаєш! Впольований мною бабак був удвічі більший. Та й що б ви робили, якби я не нагадав вам про сокиру.

Ян на око визначив вагу єнота в тридцять п’ять фунтів, а Калеб — у двадцять п’ять. Згодом виявилось, що єнот важив лише вісімнадцять фунтів.

Раптом Турок сердито загавкав — так він гавкав на чужих. Перед мисливцями постав Вільям Рафтен. Стояла страшенна посуха, а фермер помітив вогонь у лісі. Побоюючись пожежі, він пішов на вогнище.

— Тату, а чого це ти досі не в ліжку?

Рафтен змовчав на нахабну синову репліку, натомість із сарказмом звернувся до Калеба:

— Може, ще раз вистрілиш у мене? Та, мабуть, ні, бо я сьогодні без грошей.

— Тату, це не він! — вигукнув Сем. — Його обмовили. Я бачив, як він стріляє. Калеб не може схибити.

— Тільки не тоді, коли п’яний.

— Востаннє я пив з тобою, — розгнівався Калеб.

— Чи не ти божився, що не маєш зброї? — тицьнув Рафтен на зброю Калеба. — Я бачив його в тебе років з десять тому. Та я не дрижатиму перед твоїм револьвером! — вигукнув Рафтен, помітивши, як пальці Калеба стиснули його руків’я. — І вшивайся з мого лісу зі своїм паршивим псом, який душить моїх овець! Ще наробите тут пожежі — лиха не оберешся!

— Слухай ти, Рафтене! — і Калеб миттю звів револьвер. Він напевне б вистрілив, якби Сем не став між ним і батьком. Ян бігом повис на руці Калеба, в якій був револьвер, а Гай шуснув за дерево від гріха подалі.

— Ану марш від мене, малі! — заревів Калеб.

— Ви тільки гляньте, — презирливо промовив Рафтен, — знов нападає на беззбройного. Ану відійдіть, хлопці, зараз я з ним поквитаюсь.

Рафтен не мав страху, і бозна-що б сталося, якби на місце сутички не підоспіли два його наймити. Він наказав їм швидко збиратися, бо думав, що в лісі пожежа. Один із наймитів приятелював з Калебом, а другого всі знали як тиху й мирну людину. Наймити примудрились відтягнути хазяїна, а тим часом Сем став переконувати батька:

— Тату, якби тебе зараз продірявили, це було б цілком справедливо. Ну чого ти накинувся на Калеба? Це не він розклав багаття, а ми з Яном, зараз ми його погасимо. Тільки заспокойся. От ти зараз кривдиш Калеба,