Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

– Читайте голосно!.. – Голосно хай хтось читає!.. – Почулося гукання. – Знову хай читають!..

Яковенко взяв у когось із рук ще один аркуш, устав у фаетоні, що ледве посувався серед стовпища, і, держачись однією рукою за передок, другою піднявши вгору білий аркуш, почав читати маніфест:

– «…даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы слова, собраний и союзов», – одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але зараз же його покрили ще голосніші вигуки:

– Урра-а!.. Да здравствует свобода!.. Да здравствует конституция!..

– «…Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог восприять силу без одобрения Государственной Думы»…

– Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А Яковенко читав уже іншу телеграму. Уривки долітали до вуха Корецькому:

– «Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге… Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста… Предложили почтить народ, мужественно завоевавший свободу».

– Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!.. Амністія!.. Амністія!..

Корецькому стиснуло горло, він почував, що коли не вдержиться, то зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Він заплющив очі і зціпив зуби.

Процесія помалу посувалася, і Яковенко тим часом розказував:

– Уночі ми получили маніфеста в редакції… Зараз же рішили випустити його окремим плакатом… У десять годин він уже по всьому городу гуляв… Народ висипав на вулиці, – ну, звісно, мітинг… Стали говорити. Амністія – перше слово… Панове, – каже доктор Лавренко, – поки дадуть амністію з Петербургу, – не забувайте, що в нашій тюрмі сидить борець за волю – Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звісно, в такі хвилини юрба не міркує довго… Так і шугнули до тюрми, – хотіли силоміць… Та вже ми вмовили взятися до легального способу… Ну, ото й вибрали депутацію з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович… – і він показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, і тоді тільки він пізнає їх.

А Яковенко все говорить. Він швидко, поспішаючись, уривками переказує Корецькому події двох останніх місяців: з’їзд земських і городських діячів, повсюдні мітинги, розрухи по городах і селах і, нарешті, величезний страйк залізничників та інших робітників, що спинив, спаралізував економічний рух усієї величезної держави… Все це Корецький чує, але спершу розуміє тільки частину казаного, уривки… Та помалу починає призвичаюватися до всього того, що тут із їм трапилося, починає розуміти його і своє становище серед цих нових подій. І невимовна радість обнімає його, аж із глибу душі починає рости щось велике, гарне, непереможне… І воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь – криком, – чим-небудь, аби тільки виявитися.

– Стій! Стій!

Фаетон спиняється, й Корецький помічає, що стовпище побільшало.

– Виходьмо… приїхали, – каже йому Яковенко.

Він виходить. Яковенко бере його за руку й починає протискуватися крізь натовп.

– Пропустіть… пустіть, панове! – говорить адвокат. – Дайте пройти до помосту, – дуже пильна справа.

Люди нехотя поступаються і пропускають у вузький прохід – щілину, що зараз же знову затуляється за їми.

Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарешті ноги їх намацують щось ніби східці.

– Обережніше… обережніше… не впадіть!.. Отут східець… – каже Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу.

Корецький силкується не впасти, намацує ногами серед чужих ніг якісь ніби дошки і сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз і пильнуючи своїх рухів.

– Ну, прийшли! – говорить Яковенко.

Корецький підводить голову і бачить перед собою стіл, поставлений на якомусь помості, а за столом якогось добродія… Він зараз же пізнає доктора Лавренка й розуміє, що це голова мітингу. Біля його за столом ще двоє: один сидить, а другий, зовсім незнайомий Корецькому, молодий, чорнявий чоловік з худим обличчям, говорить промову.

І враз спершу стиха, а далі все голосніше й голосніше чується навкруги:

– Корецький!.. Корецького привезено!.. Випустили!.. Визволено!.. Корецький!.. Корецький!..

Голова мітингу Лавренко повертається й бачить Корецького. Він швидко встає і стискає йому руку.

– Який я радий… – але голос уривається йому, а навкруги змагається все дужчий і дужчий крик:

– Корецький!.. Корецький!..

Чорнявий промовник замовкає. Лавренко махає обома руками на натовп, просячи мовчання. Як трохи притихає, він голосно, на ввесь майдан, гукає:

– Громадяни! Воля справді наступила… Перший день нашого конституційного життя вже зазначився: перед нами вже не в тюрмі, а на волі один з борців за його, за щастя народне, – Євген Петрович Корецький.

– Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!..

Корецький бачить перед собою море голів, а над ним – геть скрізь по майдану – купаючись у золотому сяйві, в’ються, то згортаючись, то розгортаючись, червоні прапори з якимись написами… А он один білий – це той, що написано: «Амністія»… і чорний… Прапори мають, море голів хвилюється, руки знімаються вгору – махають брилями[253], білими хустками… І навкруги з будинків – у вікнах, на ґанках і навіть на покрівлях теж товпляться люди, махають хустками, прапорцями, і могучий голос визволеного народу гремить аж до осяйного, радісного, щасливого неба:

– Хай живе воля!..

Помалу крики втихають, руки з брилями й хустками втомляються махати. Корецького садовлять тут же за стіл. Чорнявий оратор може кінчати свою промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан і ближчі частини вулиць, що сходяться до його. Студентські кашкети, робітницькі брилі, жіночі брилики, дорогі панські брилі, навіть циліндри, – все змішалося в одну величезну мішанину… Он кілька селянських шапок, – мабуть селяни з ближчих сіл… Он три білих хусточки сестер з Червоного Хреста… І скрізь, скрізь червоні стрічки – в петельках, на брилях і бриликах… Он якийсь хлопчик без шапки. Зліз на ліхтарний стовп і обв’язує його смужкою червоної китайки. А он два офіцерські мундири… ні, то військові лікарі… і в тих навіть червоні стрічки в петельках пальта… Поки Корецький роздивляється, чорнявий промовник говорить про важність моменту, про велику справу визволення пролетаріату, та його, видимо, не дуже слухають і ледве він змовкає, – зараз зривається новий крик:

– Корецького… просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!..

Лавренко повертається до Корецького.

– Мусите говорити.

Корецький блідне і, не змагаючись, устає. Про що він говоритиме, – сам не знає, але почуває, що те велике й гарне, що наростало й наросло у його в душі, зараз вихопиться на волю. Він простягає руку і ввесь майдан стихає.

– Громадяни! – починає він. – Не вам мушу я розказувати, якими святими сльозами, якою благородною кров’ю змочено шлях визволення… І ніколи цих сліз і крові не пролилося стільки, як тепер, та зате ж і ніколи не