Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

в повному зціпенінні, глухоті отупіння. Чекали на свята. Свята відбивали охоту, смак життя, сам настрій і вбивали святу віру обивателя у вічний празник, спокусу жити, оманливо підманюючи до наступного празника. Воно приходило це свято, крутнувшись своїм похітливо боком, і все налаштоване в уяві летіло під три чорти. Не любив свята Іван. Зрідка, інколи, заходжував до інституту, щоб отримати дозвіл на кандидатську. Отримати платню. І знову — у сутолоку. Варто глянути на святково вбраний стіл, і тільки встигай помічати, що хто чого вартий, хто і для чого покликаний до столу. Сидять, либеняться, гризуть очима до самих кісток. На зупиці йому закортіло випити пива, всього стаканчик, невеличкий. Міг собі дозволити, а напроти пивної буди гальмонуло сріблясте «рено». Пара зелених жіночих очей з переляком уперлася йому у перенісся. Світлофор блимав, а «рено» не рухалося з місця. Засюрчить зараз мент, подумав Іван; але світлофор симофорив, автомобільна пробка росла, а пара зелених очей в'їдливо впиналася у непримітне, з вольовими рисами обличчя Івана: десь вони зустрічалися. Муркав у «рено» мобільник. Вищали, клаксонили авто, важкими брудними хмарами пливли в калюжах табунці голубів. Переляк заповзав Івану до нутрощів разом з пивом. Сучка, зіпсувала настрій. Йому так і кортіло полізти до сумки за обрізом. Стакан бурштинового питва з піною. Муркав у сріблястому «рено» мобільник. У нього знову тягнеться рука за обрізом. І таки б дістав, домігся свого, аби хтось легенько не штурхонув його в плече: «Це з-за тебе, братан, така колотнеча?» — «Жарти у тебе конячі». — «Ти, як педик, обідчивий…» — «Невтририло…» — Вищать гальма, буксують колеса; пара зелених очей зникає. Автопробка ще кілька хвилин викидає багно, піну води, снігу, димить і розтягується, і скоро все потонуло в монотонному вуркотінні, займаючись сигнальними вогниками під розкриллям. Іван швидко все забув. Лайка переросла у добродушні жарти і сміх, а сріблясте «рено» котило кільцевою, з виском висмалюючи залисини на шинах. Ліліт кричала в мобільника, плакала, кусала губи, але там, на тому кінці неосяжного простору, не відповідало, чи уперто відмовчувалося, чи базікало те, що їй хотілося. Ліліт правила кермом однією рукою. Перед нею раз по раз зринало обличчя незнайомця, того, що розшукував Ракша. Вона уперто набирала номер мобільного телефону міністра. Нарешті вона почула голос, наче наждаком по шкірі.

— Недоносок. Затямив? Ти недоносок. Тобі навіть біля комп'ютера Ракші за честь… Го-Го… Міністр… Міністри мене найменше обходять. Навіть такі, як ти. Міністр вчорашнього дня і оленячого господарства. Чому з оленями? Найвишуканіші роги у оленів та рогоносців. Високовольтні дроти зачіпають. Синіми іскрами крешуть… Недотрахана? Козел. Кілограмами віагру жери.

Срібляста сигара «рено» прогуділа в глиб Голосіївського лісу, жбурляючи у прочинене вікно малорозбірливі фрази того далекого світу для пересічного обивателя. Таємничого. Заздрість рухає світом. Заздрість проростає з глибин народних. Як і вожді. Хтось літає. Хтось плазує. Життя далеке, срібне «рено» опускалося, досягнувши верхівки Голосієва; потім Ліліт коло за. колом повела авто донизу, чвиркаючи багном зі снігом на рибалок. Туман падав великим ошматтям, наповзав на світлячки ліхтарних вогнів, облизував червоні губи моделей на рекламних щитах. Рено коло за колом опускалося все нижче і нижче. Зараз напевне Ліліт знала, хто той чоловік. Вона була впевнена, що щось поєднує її з ним. Якась таємниця. Глупота, — відкинула вона, але справитися з думками ніяк не могла. Потім спалах у мозку. Яскравий, як білий день. Прозріння. Вона знала, що робити. Вона знала, як діяти.

Іван вийшов на площу. Його нудило і крутило від бездіяльності. І він повернувся на стару квартиру, і цілих три години просидів за комп'ютером, накидаючи поспіх на схему біологічно нового типу людини. Він перечитав написане і залишився задоволеним. Зійшов неквапом донизу. В ліфті побряцкував новеньким «Ролексом». Жінка, гарна і порочна, сливоока, — повні соковиті губи розкривалися, як квітка. Від неї віяло чимось таким, що Івану стало не по собі. Спалах у мозку. Він нічого не міг пригадати потім. Тільки на майдані, перед метро «Мінська», кроплячись дрібним потом, відмахуючись від бачених картин, що наповзали, лускотіли кольоровими слайдами. Удар ножа в живіт. Потім яремна вена. Миттєво він розвертає за плечі жінку. Так, спочатку він розвернув її обличчям до стіни ліфта, аж потім удар по яремній вені. Від переляку тиск підскакує. Так сильніший ефект. Кров на стіни бризнула красивими фонтанами, — знизу, з черева, дзюрило, що з Ніагари. Так, так, так, повторював він собі. Трохи оговтавшись, побряцкуючи ланцюгом на шиї, подарунок Річчі, як і той же «Ролекс», він відвідав ресторан. Смачно пообідав. І все пройшло.

Ангел-прибулець з'явився біля стіни з червоної облупленої цегли. Він підступився, вишукано одягнений, з дорогими перснями, в червоних штиблетах.

— Дивися! Світ витончений і вишуканий. Йому невластива неотесаність та грубість. Підступися поближче. Потім ти побачиш такі світи, я тебе так возвеличу, як найбільшу людину у світі. Більше ніж коли і кого. Ти вибраний… Я… — Далі неясне белькотіння, кров бухає у скроні. Потім виповзають пасторальні картинки. Івану зробилося легко, тихо і затишно. Сонце рвало промінням крізь хмари. В бутіках мерехтіло желатинове, жовтого кольору, світло. Падав сніг… А цієї години Ракша дивився з вікна у простір, засніжений і білий, устелений сніговою рядниною. Потім химерні тіні. І він побачив чотирьох вершників, вони летіли на конях, вітер роздимав їхні плащі з малиновими хрестами. Обличчя породисті, але щось проступало, щось неземне, небуденне, зовсім неіснуюче, а насправді є, таки є. Один вершник показав у східному напрямку, де змивалися до неба, рвучи крилами, табуни голубів. Ракша нічого не зрозумів, але рука, що вказувала на схід, порух цей, був адресований саме йому, — в цьому він не мав сумніву. Морозом продрало шкіру. І коли йому потемніло в очах, то він швидко прийшов до тями. І нічого не побачив окрім білого дня з синім небом. Він очуняв з тим відчуттям, що повітря заповнине незримим для ока тютюновим димом. Світ, місто лягало перед його очима іграшковими квадратиками будинків. Він не думав про Ліліт, а тільки витягував густий, як розтоплений віск у повітрі, задихаючись, як дитина, від запаху троянд, радісний прилив сили. В груди надавило, і він впав навзнак. Потім хруснуло гучно в грудині, і запав морок. Він заснув.

Іван обнишпорив кишені. Підрахував добро, що його взяв у дамочки. Нічого пристойного. Злидні, як завжди, підмальовуються під «крутих». Натягають манаття, що йому гріш ціна. Ха. Але ті хлопці, що йорзали на «Черокі» проспектами, навізали трепет душевний, близький до оргазму, що Івана аж пробирало страхом. Він боявся,